Читати книгу - "Після війни. Історія Європи від 1945 року"

було те, що, оскільки окупована совєтами Східна Німеччина була єдиною державою Східного блоку із західним «двійником», її інтелектуали, на відміну від румунських чи польських письменників, мали доступ до західної аудиторії. А якщо цензура й тиск ставали нестерпними, залишалася можливість повернутися на Захід, через берлінські пропускні пункти, принаймні до 1961 року і будівництва Стіни. Приміром, Бертольд Брехт обрав життя в НДР; там також залишилися молоді письменники на кшталт Крісти Вольф. Молодші письменники, як-от майбутній дисидент Вольф Бірман, навіть виїжджали на Схід, щоб отримати освіту й писати (Бірман переїхав у сімнадцятирічному віці, у 1953 році)[124].

Радикальних інтелектуалів з «матеріалістичного» Заходу приваблювало в НДР те, що вона позиціонувала себе як прогресивна, егалітарна й антинацистська країна, чиста і зрозуміла альтернатива Федеральній Республіці. Здавалося, що остання обтяжена історією, про яку вона воліла не говорити, і водночас, що цікаво, невагома, без політичного коріння й залежна від західних союзників, насамперед від США, які її створили. Інтелектуальному життю в ранній Федеративній Республіці бракувало політичного спрямування. Радикальні напрямки з протилежних кінців політичного спектра були навмисне виключені із суспільного життя, а молоді письменники на кшталт Бьолля не дуже хотіли встрявати в партійну політику (чим кардинально відрізнялися від наступного покоління).

Безумовно, культурних осередків не бракувало: уже в 1948 році, щойно нестача газетних видань залишилася в минулому й були відновлені мережі збуту, у Західній зоні Німеччини в обіг потрапило понад двісті літературних і політичних журналів (хоча багато з них зникли після валютної реформи), а нова Федеративна Республіка могла похвалитися напрочуд великою кількістю якісних газет, насамперед новим щотижневиком Die Zeit, друкованим у Гамбурзі. І все ж таки Західна Німеччина опинилася й на багато років залишилася на узбіччі головної течії європейського інтелектуального життя. Мелвін Ласкі, західний журналіст і редактор, який жив у Берліні, у 1950 році писав про інтелектуальне становище в Німеччині таке: «Думаю, ніколи протягом сучасної історії жоден народ і нація не були такі виснажені, такі позбавлені натхнення чи навіть таланту».

Саме через разючий контраст із попередньою німецькою культурною перевагою чимало внутрішніх і закордонних спостерігачів відчували розчарування, коли дивилися на нову Республіку: Реймон Арон був не єдиний, хто згадував, що ХХ століття раніше здавалося німецьким. Коли виявилося, що стільки німецької культурної спадщини заплямовано та списано з рахунку через те, що нацисти використовували її для своїх цілей, стало незрозуміло, який саме внесок Німеччина могла зробити в Європу. Німецькі письменники й мислителі з цілком зрозумілих причин були одержимі питомо німецькими проблемами. Варто підкреслити, що Карл Ясперс, єдина велика фігура з донацистського інтелектуального світу, яка брала активну участь у післявоєнних дебатах, найбільш відомий своїм єдиним внеском у внутрішню німецьку дискусію — есеєм 1946 року про «Питання німецької провини». Але в перше післявоєнне десятиліття західнонімецькі інтелектуали найбільше маргіналізували себе тим, що ретельно уникали ідеологізованої політики в той час, коли суспільний дискурс у Західній Європі відрізнявся сильною та радикальною політизацією.

Британці також у ті роки перебували здебільшого на узбіччі європейського інтелектуального життя, хоча й із зовсім інших причин. Політичні позиції, які розділяли Європу, були відомі і Британії: міжвоєнні сутички щодо пацифізму, Великої депресії та Іспанської громадянської війни розділили Лейбористську партію й інтелектуальну лівицю, і в подальші роки всі ці розбіжності залишалися в пам’яті. Але в міжвоєнній Британії ані фашистам, ані комуністам не вдалося перетворити суспільну незгоду на політичну революцію. Фашисти загалом зосереджувалися в бідніших районах Лондона, де вони в 30-х роках певний час грали на народному антисемітизмі; Комуністична партія Великої Британії (КПВБ) ніколи б не здобула підтримки, яка б виходила за межі її перших опорних осередків у шотландській кораблебудівній промисловості, деяких шахтарських спільнотах та купці фабрик у Західному Мідленді в Англії. Навіть під час короткого піка популярності в 1945 році партія отримала тільки 102 тисячі голосів (0,4% виборців) і двох членів парламенту. Обидва вони втратили мандати після виборів 1950 року. Під час виборів 1951 року КПВБ здобула підтримку 21 тисячі виборців із 49-мільйонного населення.

Тож комунізм у Великій Британії був політичною абстракцією. Це в жодному разі не виключало інтелектуальної симпатії до марксизму серед лондонської інтелігенції та в університетах. Більшовизм від початку мав певну привабливість для британських соціалістів з Товариства Фабіана, як-от Герберта Веллса, які вбачали в політиці Леніна і навіть Сталіна щось знайоме та близьке: суспільне впорядкування згори з боку тих, хто знає найкраще. А британська бюрократична лівиця, як і їхні сучасники в міністерстві закордонних справ, не мали часу перейматися недолею маленьких країн між Німеччиною та Росією, які вони завжди вважали надокучливими.

Але в той час, коли ці питання викликали запеклі дискусії по той бік Протоки, комунізм жодним чином не мобілізував і не розділяв інтелектуалів у Британії в подібний спосіб. Як зауважив Джордж Орвелл у 1947 році, «англійці не настільки зацікавлені в інтелектуальних питаннях, щоб бути до них нетерпимими». Натомість інтелектуальні й культурні дебати в Англії (та меншою мірою в решті регіонів Британії) були зосереджені навколо внутрішньої проблеми — перших проявів занепокоєння щодо державного «занепаду», що тривало багато десятиліть. Це було властиво для неоднозначних настроїв, які панували в післявоєнній Британії: країна, яка щойно закінчила шестирічну війну та перемогла смертельного ворога, розпочала безпрецедентний експеримент соціального капіталізму — і все одно діячі культури були одержимі пошуком ознак занепаду й погіршення.

Саме тому Томас Стернз Еліот у своїх «Записках про визначення культури» (1948) стверджував «з деякою впевненістю, що наша доба — це доба занепаду; що культурні стандарти нижчі, ніж вони були п’ятдесят років тому; і що свідчення цього занепаду наявні в кожному вияві людської діяльності». З аналогічних міркувань Британська телерадіомовна корпорація (BBC) запустила «Третю програму» на радіо в 1946 році: глибокоінтелектуальний продукт високої культури, очевидною метою якого стало заохочення та поширення «якості» й орієнтація на тих, кого на континентальній Європі можна було вважати «інтелігенцією». Але в поєднанні класичної музики, актуальних лекцій та серйозних розмов передача залишалася специфічно англійською, позаяк старанно уникала поляризованих чи політично чутливих тем.

Британців не цікавили європейські справи. Про європейську політику й літературу регулярно писали в тижневиках і періодиці, тож британські читачі могли бути добре поінформовані. Крім того, британці знали про масштаб травми, яку щойно пережили європейці. Сиріл Конноллі висловив свою думку про тогочасний стан Європи у своєму дописі у власному журналі Horizon у вересні 1945 року: «Європа програла у війні морально й економічно. Велике шатро європейської цивілізації, у світлі софітів якого ми всі зростали, читали,