Читати книгу - ""Каселона". Природний добір, Олена Гриб"

13.5

 

– Ти знав. – Викрадач знову вийшов на зв’язок. – Ти розпочав переговори з Веєрою за три хвилини до закінчення вчорашнього відео. Про що йшлося?

– Йди до біса.

– Ти довго розмовляв із послом Аріппи. Отже, річ не в грошах… Це дуже добре. Я почну з неї. Подарую світові шоу, якого ще ніхто не бачив. Клоунеса стане по-справжньому знаменитою. Урве пів години істинної слави.

– Хто ти? – «Ерку» помітно трясло, і Сем ніяк не міг знайти місце, щоб бачити одночасно і салон, і двері багажного відділення в дзеркальній поверхні внутрішньої оббивки. – Як я тебе образив? – Поряд не було нічого, що зійшло б за зброю. – Де я зачепив твою родину?

У задній кишені штанів лежав планшет, але навряд чи Сем встиг би ним скористатися для зв’язку з посольством. У «ерці» напевно встановлено надійніший захист, ніж на «Каселоні». Підозрілий рух – і комп’ютер заліпить паралізатором. Залишалося лише вірити в кілька секунд між відкриттям дверей і зустріччю з невідомістю. Хоч би не прогаяти момент… Другого шансу не буде.

– Ніхто. Ніяк. Ніде, – через трясіння динаміки проковтували звуки. – Я не здійснюю помсту, а відновлюю світову рівновагу. Ти вбив моїх близьких. Ти заплатиш. Все чесно. Око за око.

– Це не так працює. – Рух сповільнився, вібрація посилилася. – Справедливість не передбачає участі сторонніх. Тебе зачепив я. Розбираймося між собою.

– Ти страждатимеш. Суть у цьому, а справедливість залиш письменникам.

«Ерку» струснуло так сильно, що Сем не втримався на ногах і, інстинктивно прикривши голову руками, стрімголов покотився в куток.

– Звільнився? – прокоментував це комп’ютер. – Швидко. Ти щасливчик, вбивце. Постарайся протягнути якомога довше.

Корабель упав на якісь кущі, завалився набік і відчинився. Сем вистрибнув з нього в глибокий гарячий пісок і схопив перший-ліпший камінь, але в досяжному просторі не було ні людей, ні кіборгів.

– Облаштовуйся, я повернусь до тебе пізніше, – сказали із салону. – Північніше є бунгало, там ми спілкуватимемося. Це острів площею сто п’ятдесят квадратних кілометрів, до найближчого материка сто кілометрів водою, а плавати ти, як мені відомо, не вмієш. Їжу і воду добувай собі сам. Камери скрізь. Перший сеанс зв’язку після заходу сонця. Відійди від «ерки», вона вибухне за хвилину.

Сем відійшов. Дочекався, доки уламки охолонуть, вибрав найбільший і спустив на воду.

– Сто кілометрів, подумаєш, – пробурмотів, оцінюючи поглядом шматки металу та пластику і сподіваючись виявити щось, що зійшло б за весло. – Байдуже. На цій чортовій планеті має бути хоч хтось адекватний. І плавати я вже вмію.

Поруч несміливо пискнули.

Сем різко обернувся, не чекаючи нічого хорошого.

– Ти як тут опинився? – видихнув приголомшено, побачивши забруднену кіптявою яскраво-жовту кульку на тонких пташиних лапках.

Лайс збентежено колупнув дзьобом пісок і витяг істоту, схожу на краба.

– Уя-ммм?.. – пискнув допитливо і побіг до води, щоб помити здобич.

– Так, ти ніде не пропадеш. – Сем знайшов віддалік трохи довгий шматок тонкої панелі і підбадьорився. – А мене прогодуєш?

Поки він споруджував імпровізований пліт, у лайса проявився вражаючий талант до пірнання і лову риби, вдвічі більшої за нього самого.

– Гей, ти! Поїхали.

Повторювати не довелося – тварина швидким ривком застрибнула на уламок, втупилася в той бік, де, на думку Сема, була велика земля, і жалібно заскавчала.

– Теж думаєш, що я ненормальний? І що пропонуєш? Сидіти і чекати, що викине той псих? Вгадувати, кого він зачепить першим? Дякую, ні.

Лайс сів, прикрив мордочку короткими передніми лапами і почав видавати звуки, схожі на типовий сигнал повідомлення.

– Так, скрізь є галанет, навіть тут, але мій зібраний аліанськими халтурниками планшет помер від удару. Та й толку з нього? Пропонуєш зателефонувати до поліції? Упевнений, що вони не прилетять із наручниками та кляпом? Чи хочеш покластися на посольство? Поки вони повірять і організуються, минуть тижні. Ні, рятуємося самотужки і здіймаємо галас до небес. Плавати я точно вмію. Начебто. Готовий? – Сем розумів, що підбадьорює насамперед самого себе. – А дорогою поміркуємо. Той псих звинувачував мене у вбивстві того, кого я особисто не зустрічав. Значить, йдеться про перевезення? Якась із доставок призвела до смерті?

Лайс завив, загрозливо надувся і підняв шерсть. У яскравому сонячному світлі він був схожий на розлючений помпон із дитячої шапочки. Його великі небесно-блакитні оченята дивилися на острів.

– Ти чого, малечо? – Сем почав підозрювати, що керувати плотом зовсім не так легко, як це роблять на кіноекрані, і це ще пліт навіть не відчалив. – Хочеш на сушу? – Він обернувся, підніс руку козирком до чола. – Там гарно… І там… Ти теж це бачиш?! Реббіт?..

Лайс показав дрібні гострі зуби і демонстративно облизав шкірястий дзьоб довгим червоним язиком.

– Не Реббіт. – Сонце сліпило, але було ясно, що чоловік, який з’явився з-за поламаного чагарника, схожий на техніка лише масивною фігурою і звичкою впирати кулаки в боки. – Шкода. У сенсі, це добре. Будемо його ловити?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍