Читати книгу - "Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999"

бачили, поділ литовського та українського населення між різними імперіями у XIX ст. уможливив діалог з емігрантами, появу ідей про об'єднання нації та контрабанду книг. На відміну від них, у XIX ст. всі території, що складають сьогодні Білорусь, були частиною Російської імперії. Розділеною Білорусь була лише протягом двох десятиліть XX ст. — між Польщею та СРСР у міжвоєнний період. І хоча Сталін винищив білоруську інтелігенцію, а Польща закрила всі білоруські школи, саме на часи її поділу припали її найбільші національні досягнення.

Модерна національність пов'язана з єдністю літературної та простої мови, що в Східній Європі означало освіту селян і переорієнтацію інтелігенції. Місцем цього поєднання зазвичай було місто, а в ідеалі — дедалі впливовіша національна столиця. Жадана білорусами в якості столиці Вільня в 1920 р. після польсько-більшовицької війни стала польським Вільном, а в 1945 р., після того як Сталін передав місто радянській Литві, — литовським Вільнюсом. Остаточна столиця Білорусі — Мінськ, історично менш важливий для національної справи, ніж Вільня, — став радянським після того, як Польща не захотіла приєднувати його в 1921 р. За радянської влади Мінськ був єдиним більш-менш великим білоруським містом, а після Другої світової війни — осередком русифікації. Білоруські діячі гостро відчували нестачу міст середніх розмірів — звичних випробувальних майданчиків для національного відродження, якому ще не було місця у «викорінених» столицях. Модерна ідея національностей також передбачає існування світу націй, кожна з яких має власну високу культуру та окреме ім'я. Як показано в першій частині цієї книги, ранньомодерний політонім «Литва» перетворився на модерний етнонім, а романтичний поет Міцкевич став співцем модерного польського та (меншою мірою) литовського націоналізмів. Режим Лукашенка 1990-х рр. охоче вшановував Міцкевича як почасти білоруса, подібно до того, як радянський режим колись зображав поета другом Пушкіна та прихильником робітників. Лише тоді, коли Міцкевич (штучно) буде представлений у Мінську як модерний білорус, так само як сьогодні він (штучно) подається у Варшаві чи Вільнюсі як модерний поляк або литовець, ми зрозуміємо, що з'явився білоруський націоналізм.

Модерна нація є продуктом історичних процесів, що проектуються елітою, яка з'являється в конкретних інституційних умовах. І тут ми можемо побачити найсерйознішу перешкоду білоруському національному відродженню — масштаби руйнувань у Білорусі за сталінських чисток 1930-х рр. та під час Другої світової війни. Наприкінці 1930-х рр. Сталін винищив більшість білоруських інтелігентів. До 1945 р. загинув кожен четвертий мешканець Білоруської РСР, що мешкав на її території у 1941 р. Німці зруйнували Мінськ, його університет і Академію наук. Місто відбудовували за часів русифікації, а його приголомшливий післявоєнний розвиток призвів до того, що Мінськ перетворився на велику російськомовну столицю. В іншому напрямку було зроблено лише один промовистий крок: у 1945 р. були інкорпоровані колишні польські території[622]. Розширення Білоруської РСР на захід принесло із собою мільйони людей з іншими політичними досвідами та тисячі людей, що мали інші зв'язки з традиційними інституціями. Візьмімо, наприклад, Уніатську Церкву, створену за Речі Посполитої 1596 року. Хоча в радянській Білорусі Уніатської Церкви не існувало, її було відновлено в міжвоєнній Польщі. Таким чином, після 1945 р. радянськими громадянами стали тисячі неоуніатів із Західної Білорусі. Подібно до того, як у 1880–1890-х рр. багато білоруських діячів походили з католицького середовища, в 1980–1990-х рр. чимало їхніх послідовників мали якийсь зв'язок із колись польськими територіями. Пазняк, лідер Білоруського національного фронту, був онуком білоруського політичного діяча міжвоєнного польського Вільна, одного із сотень тисяч білорусів, замордованих у таких місцях, як Куропати. Ідеї Пазняка щодо білоруського націоналізму узгоджувалися з елітарною традицією, але були чужими білоруському населенню, яке отримало освіту в радянських школах[623].

Повчальним може бути порівняння радянської Білорусі та радянської Литви. Повоєнна радянська політика дозволяла існування етнічної литовської нації, водночас роблячи все для того, аби про відповідну білоруську концепцію забули. Одразу після війни міжвоєнні литовські комуністи прийшли до влади в Литовській РСР, а у Вільнюсі було створено литовськомовний університет. Тим часом Комуністична партія Білоруської РСР русифікувалась, а воєнні страждання лягли в основу стандартної історії радянської Білорусі. Станом на 1970 р., коли модерний наратив литовської історії був уже ретельно випрацюваний, національна історія зникла з розкладів білоруських шкіл. Станом на 1980 р., коли більшість шкіл Вільнюса навчали литовською мовою, в жодній школі Мінська не викладали білоруською мовою. За часів Горбачова, наприкінці 1980-х рр., становлення білоруського національного руху почалося з оприлюднення найголовнішого: буквального викопування тіл білорусів, убитих НКВС; основні ж факти литовської історії вже задовго до цього були абсорбовані литовським суспільством. Білоруський на-ратив походження нації від Великого князівства Литовського був на той час знанням невеликої кількості представників освіченої еліти; литовська ж його версія була відома більшості литовців[624].

Модерний білоруський націоналізм, якщо він з'явиться, напевне, апелюватиме до міфічного уявлення про «Велике князівство Литовське». Після переосмислення ця давня ідея муситиме включити православну релігію та радянську історичну пам'ять більшості білоруського населення. Така синтеза, як і представлення Міцкевича білоруським націоналістом, свідчитиме про модерний поворот білоруської національної ідеї, на користь чого говорять певні тривалі тенденції. Якщо окремі історичні факти можуть перешкоджати національним рухам, вони можуть і сприяти їм. Радянська Білорусь, невеликий кавалок території у 1922 р., була збільшена у 1923, 1924, 1926 і 1939 рр. Внаслідок цього незалежна Білорусь має протяжні та гармонійні кордони. Після розпаду Радянського Союзу в 1991 р. незалежна Білорусь володіла більшістю атрибутів суверенної держави. Загалом у 1990-х рр. білоруська держава функціонувала краще, ніж Росія та Україна. Хоча Лукашенко був ексцентричним диктатором, який ненавидів білоруський патріотизм і обіцяв об'єднати свою країну з Росією, його перебування при владі насправді зберегло й зміцнило суверенну білоруську державу. Вперше у незалежній Білорусі виросло нове покоління, що могло подорожувати з білоруськими паспортами, і вперше білоруські національні діячі могли мріяти про розбудову держави для молодої нації. Незалежні Литва, Польща та Україна підтримали білоруську державність, що теж було історичною новинкою. Тому за відсутності російського втручання поява білоруської нації виглядає цілком можливою.

ЛИТВА, ПОЛЬЩА ТА ЄВРОПА

Протягом 1990-х рр. литовці навчилися сприймати Польщу як модерну державу, а не як джерело згубно привабливої цивілізації часів національного відродження. Ціною, яку поляки заплатили за такий політичний успіх, стало те, що польська культура — найвище досягнення для більшої частини ранньомодерної Східної Європи, її невід ємна складова у XIX ст., — перестала бути настільки привабливою. Це, між іншим, залишалось і невід'ємною дилемою модерного польського націоналізму. Історична привабливість польської цивілізації полягала в її елітарному характері; переосмисливши польськість на народній основі, націоналісти цю привабливість зруйнували. Польська культура могла бути притягальною або горизонтально (сусіднім елітам), або вертикально (селянам і робітникам), але вона не могла задовольнити усіх водночас. Запобігаючи кризам на початку 1990-х рр., польська східна політика дала змогу цій тривалій тенденції усталитись.

Одразу після ратифікації Литвою та Польщею спільного договору в 1994 р. політичні відносини між ними вмить покращились. Після