Читати книгу - "Макбет"

всіх. А робітники знатимуть, що не труїтимуться на своєму робочому місці. Зовсім недавно, буквально кілька років тому, загиблий герой Банко втратив свою дружину Віру. Вона дихала отруйними випарами на фабриці, де працювала багато років. Віра була милою працьовитою дружиною й доброю матір’ю. Я знав її особисто і дуже любив. Як старший комісар я обіцяю нашим городянам, що в майбутньому робота не забиратиме життя таких жінок, як Віра. Зайнятість можна забезпечити іншими шляхами. Кращими шляхами. Які гарантуватимуть людям краще життя.

З усмішки на обличчі Кайта Макбет бачив, що його слова справили на ведучого велике враження. Ба більше: Макбет справив велике враження на самого себе. Ще ніколи не мислив він так чітко і ясно, як зараз. Мабуть, цьому посприяв новий порошок, швидко переносячи стислі й логічні вирази з мозку на язик.

— Ваша популярність зростає дуже швидко, можна сказати, в геометричній прогресії, старший комісаре. Чи не тому ви дозволяєте собі робити заяви, які я на місці мера Тортела сприйняв би за виклик? З офіційної точки зору він — ваш начальник, який має затвердити ваше призначення на посаду старшого комісара. Інакше ви на ній не втримаєтесь.

— Моїм начальником є не лише мер, Волте. Серед начальників — моя совість та громадяни нашого міста. А для мене моя совість і моє місто значать більше за зручне крісло старшого комісара.

— Через чотири місяці відбудуться вибори нового мера, а кінцева дата висування кандидатур — за три тижні.

— Якщо ви так кажете, Волте, то так воно і є.

Волт Кайт розсміявся і підняв над головою руку.

— На цьому ми подякуємо старшому комісару Макбету за участь у нашій програмі. Не впевнений, що він сказав нам правду, стверджуючи, що не знається на риториці. А зараз послухаємо композицію Майлза Девіса… — Він опустив руку і кивнув на вікно. Червона лампа згасла, і з гучномовців полинув тихий сухуватий звук труби.

— Дякую, — усміхнувся Кайт. — У майбутньому робота не забиратиме життя таких жінок, як Віра. Як гадаєте, вас можуть вибрати мером завдяки одній цій фразі?

— Дякую за інтерв’ю, — відказав Макбет, вмить заклякнувши на своєму стільці.

Кайт запитально поглянув на нього.

— Я правильно вас зрозумів? — тихо й повільно спитав Макбет. — Ви звинувачуєте мене, сказавши, що я збрехав у своєму інтерв’ю?

Кайт отетеріло закліпав очима.

— Збрехав?!

— Ви сказали «Не впевнений, що він сказав нам правду, стверджуючи, що не знається на риториці»…

— А, та то таке… — мовив репортер, нервово ковтнувши слину, — то такий… е-е-е… образний вислів.

— Я просто пожартував, — пояснив Макбет і, всміхнувшись, підвівся. — Бувайте.

Вийшовши зі студії, Макбет відчув, що Волт Кайт уже не буде для нього проблемою. А їдучи на задньому сидінні лімузина, подумав, що вже не будуть проблемами ані «Обеліск», ані Дафф, ані хвороба Леді. Бо зараз він мислив чітко і ясно, як ніколи.

— Їдь трохи повільніше, — наказав він водієві.

Йому хотілося насолодитися подорожжю через місто. Його місто.

Насправді воно, звісно, ще не належало Макбетові, але невдовзі буде належати. З допомогою нового чудового препарату.

Коли вони стояли на світлофорі, погляд Макбета впав на чоловіка, який стовбичив на перехресті, хоча для пішоходів горів зелений сигнал. Його обличчя й верхня частина тулуба були закриті великою чорною парасолькою, тому все, що бачив Макбет — це світле пальто, коричневі черевики і великого пса, якого чоловік тримав на повідку. Раптом Макбета вразила думка. А чи не замислюється пес, чому він комусь належить, чому його ведуть на повідку? Йому регулярно дістається трохи харчів, якраз достатньо, щоби безпечну несвободу він цінував більше за вразливу й небезпечну свободу, якраз достатньо, щоби ним можна було попихати. Оце і все, що стримує пса від того, щоб стиха підійти до хазяїна, перегризти йому горлянку й самому стати господарем. Бо саме це він має зробити. Як тільки навчишся відчиняти двері до комори з харчами, це буде першою природною реакцією.

Частина третя

25

— Наша найякісніша шерсть, — сказав продавець, погладивши матеріал костюма, що висів на плічках для одягу.

За вікнами крамниці чоловічого одягу мрячило, а хвилі на річці потроху влягалися після вчорашнього шторму.

— Що скажеш, Бонусе? — спитав Геката. — Він підійде Макбету?

— Я гадав, ви шукаєте смокінг, а не темний костюм.

— Невже ти не знаєш, що ніхто не вдягає до церкви смокінг, а Макбету цього тижня доведеться побувати на багатьох похоронах.

— Отже, смокінга сьогодні не братимете? — поцікавився продавець.

— Ми візьмемо обидва, Альберте.

— Я просто хотів сказати, що коли йдеться про урочистий бенкет, то, згідно з етикетом, потрібен фрак, сер.

— Дякую, Альберте, але це не королівський палац, а наша міська рада. Що скажеш, Бонусе? Тобі не здається, що хвости фрака є дещо претензійними? — спитав Геката, поцмокавши язиком.

— Згоден, — відповів Бонус. — Коли скоробагатьки вдягаються, як нащадки багатіїв у третьому поколінні, вони Дійсно уподібнюються клоунам.

— Гаразд, темний костюм та смокінг. Пошліть, будь ласка, кравця до казино «Інвернесс», Альберте. І запишіть все на мій рахунок.

— Неодмінно, сер.

— А ще нам потрібен смокінг для цього джентльмена.

— Для мене? — здивувався Бонус. — Але ж я вже маю…

— Можеш не розповідати. Я бачив його, і, повір мені, тобі потрібен новий.

— Хіба?

— Твій соціальний статус вимагає бездоганного зовнішнього вигляду, адже ти працюєш не на когось, а на мене.

Бонус не відповів.

— Чи не збігали б ви, Альберте, по ще один смокінг?

— Зараз, зараз, — відповів продавець і слухняно пробігся на своїх кривих ногах кілька кроків до сходів, що вели вниз до крамниці.

— Я знаю, що ти думаєш, — сказав Геката. — Так, визнаю: вдягаючи тебе, я таким чином демонструю свою владу, бо саме так королі вдягають своїх солдатів та слуг. Але нічого не можу вдіяти, бо мені це подобається.

Бонус ніколи не був на сто відсотків упевненим, що анормально білі й рівні зуби, які старий оголяв, усміхаючись, були його власними, не вставними. Якщо ж це були протези, то досить ексцентричні — прикрашені трьома великими золотими коронками.

— До речі, про демонстрацію влади, — продовжував Геката. — Отой привабливий хлопець, що був на гулянці в казино «Інвернесс» — його звуть Касі?

— Так.

— А скільки йому років?

— П’ятнадцять з половиною, — відповів Бонус.

— Г-м-м, надто молодий.

— Вік хлопця…

— Я не маю моральних принципів, але мене й не тягне до молодих хлопців, як тебе. Бонусе. Я просто зазначаю, що він молодший, аніж дозволено законом. І що потенційно це може наробити багато шкоди. Втім, бачу, що тобі це