Читати книгу - "Бог-Імператор Дюни"

class="p1">— Випробування, Монео! Я випробую Сіону завтра!

* * *

Розуміння того, хто я, відбувається в понадчасовій свідомості, що не стимулює і не вводить в оману. Я творю поле без власного «я» чи центру, поле, де навіть смерть стає лише аналогією. Не прагну результатів. Просто дозволяю існування цього поля, що не має ні мети, ні прагнень, ні досконалості, ні навіть видіння здобутків. У межах цього поля всюдисуща первинна свідомість є всім. Це світло, що пливе крізь вікна мого Всесвіту.

Викрадені журнали

Сонце сходило, кидаючи сліпучі відблиски вздовж дюн. Лето відчував пісок під собою як ніжні пестощі. Однак його людські вуха, чуючи жорсткий скрегіт тяжкого тіла, посилали інші сигнали. Це був сенсорний конфлікт, який він уже навчився приймати.

Він почув позаду ходу Сіони — легкі кроки, незначне осипання піску, коли вона піднімалася до його рівня на дюні.

«Що довше я тримаюсь, то вразливішим стаю», — подумав він.

Ця думка часто з’являлася, коли Лето виходив у пустелю. Глянув угору. Чисте безхмарне небо мало темно-блакитний колір, ніколи не бачений на Дюні за давніх днів.

Що це була б за пустеля без чистого неба? Шкода, що воно не може набути сріблястого відтінку Дюни.

Іксіанські погодні сателіти стежили за цим небом, хоч не завжди так досконало, як йому хотілося. Така досконалість була машинною фантазією, що завжди збивалася під людським керівництвом. Попри це, сателіти підтримували достатньо стабільний контроль, щоб подарувати йому цього ранку пустельну непорушність. Він глибоко дихав людськими легенями й прислухався до наближення Сіони. Вона зупинилася. Знав, що милується краєвидом.

Лето відчував свою уяву як чарівника, що прикликає все, створене досі фізично. Він відчував сателіти. Чудові інструменти, що грали музику до танцю теплих і холодних повітряних мас, постійно моніторячи й регулюючи могутні вертикальні та горизонтальні потоки. Його розважала згадка про те, як іксіани вирішили, що він використає ці витончені механізми для встановлення нового різновиду гідравлічного деспотизму: не допускатиме вологи до тих, хто опирається своєму правителю, і каратиме інших страшними бурями. Як вони здивувалися б, довідавшись, що помиляються!

«Мій контроль куди тонший!»

Він почав рухатися — повільно, обережно, пливучи по піщаній поверхні, зіслизаючи з дюни, ні разу не озирнувшись на тонку голку своєї вежі, знаючи, що вона зникне в мареві денної спеки.

Сіона йшла слідом за ним з незвичною слухняністю. Сумніви зробили своє. Вона прочитала викрадені журнали. Вислухала напучування батька. Зараз вона не знала, що думати.

— Що це за випробування? — питала вона Монео. — Що він робитиме?

— Він ніколи не повторюється.

— Як він випробовував тебе?

— З тобою буде інакше. Я лише зіб’ю тебе з пантелику, розповівши про свій досвід.

Лето таємно підслуховував, як Монео готував доньку, вдягаючи її в автентичний фрименський дистикост із темною накидкою зверху, правильно припасовуючи помпоп’яти. Монео не забув.

Підрегульовуючи її взуття, Монео глянув угору:

— Прийде Черв. Це все, що я можу тобі сказати. Мусиш знайти спосіб жити в присутності Черва.

Тоді підвівся, пояснюючи їй дію дистикоста, те, як він відновлює воду тіла. Змусив витягти трубку з водокишені та відсмоктати, а тоді знову запечатати трубку.

— Будеш з ним сама в пустелі, — сказав Монео. — Коли ти в пустелі, Шай-Хулуд завжди поблизу.

— Що як я відмовлюся піти? — спитала вона.

— Ти підеш… але можеш не повернутися.

Доки тривала ця розмова, що відбувалася на наземному рівні Малої Цитаделі, Лето чекав у своєму орлиному гнізді. Дізнавшись, що Сіона готова, він спустився вниз, дрейфуючи в передсвітанковій темряві на силових підвісках свого повозу. Повіз дістався землі після виходу Монео й Сіони. Монео пішов рівним майданчиком до свого ’топтера й відлетів, зашелестівши крилами, а Лето тим часом змусив Сіону перевірити, що вхід до покоїв наземного рівня запечатано, а потім глянув угору, на неймовірну висоту вежі.

— Єдиним виходом звідси є дорога через Сар’єр, — сказав він.

Тоді повів її від вежі, навіть не наказуючи йти, покладаючись на її здоровий глузд, цікавість і сумніви.

Плавно просуваючись, Лето спустився схилом дюни до відкритої частини скельної підземної породи, тоді піднявся вгору черговим пологим піщаним схилом, прокладаючи так стежку для Сіони. Фримени називали такі відтиснуті сліди «Божим даром утомленим». Рухався повільно, даючи Сіоні достатньо часу, аби розпізнати, що це його домен, його природне середовище.

Піднявся на ще одну дюну й обернувся, щоб простежити за її рухами. Вона трималася прокладеної ним стежки й зупинилася, лише діставшись вершини. Кинула погляд на його обличчя, тоді покрутилася, озираючись довкола, щоб вивчити горизонт. Він відчув, як різко вона вдихнула. Спекотний серпанок закрив вершину вежі. Цоколь здавався далеким виходом породи на поверхню.

— Так воно було, — сказав він.

Знав: у пустелі таїлося щось таке, що промовляло до вічної душі людей, у жилах яких текла фрименська кров. Він обрав це місце, бо дюна була трохи вища за інші, пустеля з її вершини справляла особливо сильне враження.

— Добре придивись, — промовив він і сповз другим схилом дюни, щоб своїм величезним тілом не загороджувати їй краєвиду.

Сіона ще раз обернулася, роздивляючись довкруги.

Лето знав, яке глибинне враження викликало в ній побачене. Крім того незначного, розмитого знаку цоколя вежі, не було найменшого підйому горизонту — рівнина, всюди пласка рівнина. Жодних рослин, жодних рухів живих істот. З її точки огляду було приблизно вісім кілометрів до лінії обрію. Усе за цією лінією приховувала кривизна планети.

Лето заговорив з місця, де він зупинився, під самою вершиною дюни.

— Це справжній Сар’єр. Пізнаєш його, лише перемірявши власними ногами. Це все, що зосталося від бахр беля ма.

— Океану без води, — прошепотіла вона.

Знову обернулась і пильно оглянула горизонт.

Не було вітру, а Лето знав, що без вітру тиша пожирає людську душу. Сіона відчувала втрату всіх звичних їй точок відліку. Вона опинилася в небезпечному просторі.

Лето глянув на чергову дюну. Просуваючись у цьому напрямку, вони дістануться низької лінії пагорбів, що колись були горами, а тепер стерлися, звівшись на купи шлаку та щебеню. Він далі тихо спочивав, дозволяючи тиші працювати замість нього. Приємно було уявити, що такі дюни тяглися, як колись, без кінця, по всій планеті. Але навіть ці нечисленні надми виродилися. Відколи на Дюні не стало справжніх коріолісових бур, Сар’єр не бачив нічого сильнішого за різкі бризи й час від часу теплові вихори, що мали