Читати книгу - "Іллірія, Марія Заболотська"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Коли він прибрав руку, я деякий час розгублено мовчала, не знаючи, як заперечити. Від втоми і страху все змішалося в моїй голові.
- Мені страшно, Віко, - тихо зізналася я, все ще притискаючись до нього всім тілом. - Нічого я так не хотіла, як втекти з дому Альмасіо, але тепер боюся майбутнього так, що ось-ось повірю, ніби мені слід було залишитися дружиною Ремо... Адже я не знаю, що таке мандри... світ бачила лише з вікна своєї кімнати, і ніколи ще мені не доводилося покладатися лише на саму себе...
Віко знову запустив пальці в моє волосся і зітхнув:
-Я не стану тобі брехати, щоб заспокоїти. Подорожі завжди небезпечні. Для жінки - небезпечні подвійно. Ми з тобою і зовсім бідові голови, нас будуть переслідувати найжорстокіші люди Іллірії, у яких вистачить могутності дістатися до нас і за межами Південних земель. Але шляху назад немає, Годе. Я впевнений у тому, що чиню правильно, тому що не було нічого в моєму минулому житті, про що б варто було шкодувати. Навіть ось ці кілька хвилин нашої розмови були варті того, щоб закласти свою голову. Я знаю, що ти дуже втомилася і готова була здатися... - він провів пальцем по моїй шиї, де ще виднілися сліди від нашийника. - Коли я увійшов до будинку Альмасіо і побачив, що твої очі - колись такі ясні й розумні! - майже згасли, то останні сумніви в правильності мого рішення щезли. Якщо нам трошки пощастить і ми виживемо, то ти колись згадаєш свої думки про Ремо, про його дім і зжахнешся від них. Я знаю, як це - бути зломленим, позбавленим власної волі. День за днем ти перетворюєшся на істоту, яка лише зовні зберігає людську подобу, і марно шукаєш хоч одну причину, щоб зустріти наступний ранок живим. У цієї прірви немає дна. Вірогідно, ти колись зненавидиш мене за те, що я забрав тебе з Іллірії. Можеш відкрито мене проклинати в разі невдачі, я зрозумію, адже з мене нікудишній рятівник. Але якби я залишив тебе з Ремо, то ніколи б собі цього не пробачив. І річ навіть не в тому, що я збожеволів би від ревнощів і туги...
Тут він замовк, потім сумно розсміявся.
- І як у тебе дістає терпіння вислуховувати такі довгі промови? - тон його на хвилину став схожий на той, що був властивий колишньому Віко. - Так ми до ранку проговоримо, а часу в нас зовсім мало...
Одяг, приготований Віко для мене, виявився чоловічим. Мимохідь я подумала, що моє обстрижене волосся тепер послужить мені добру службу. Жінка з коротким волоссям привертала б до себе загальну увагу. Худий же хлопчина, на якого я була схожа тепер, був непомітним - десятки таких слідують за своїми старшими братами або батьками, недолуго крутячи головами на всі боки і простодушно дивуючись тому, наскільки величезний світ за межами рідної домівки.
Насилу я залізла на коня, який, на щастя, виявився досить сумирним. Віко ця проста дія теж далася із зусиллям, і я, вкотре, подумала з тривогою, що йому буде важко в дорозі, нехай навіть вищі сили будуть на нашому боці і допоможуть уникнути зустрічі з переслідувачами.
Частина міста, де розташовувався будинок Альмасіо, рясніла пустирями і занедбаними руїнами старих маєтків, що колись належали багатим родинам, і кожне з них могло послужити прекрасним місцем для засідки. Ми мали покинути місто якнайшвидше. Я невпевнено трималася в сідлі і постійно притримувала коня, хоч і розуміла, що це буде обтяжувати і без того нелегку подорож.
- Переберемося через старий рів біля покинутого палацу Найє, - пояснив Віко у відповідь на моє боязке запитання, куди ми зараз прямуємо. - Я знаю місце, де збереглися залишки мосту. Вони часто стають у пригоді людям, яким потрібно покинути місто непоміченими або ж несподівано в ньому з'явитися, тому ці руїни давно зберігаються старанніше, ніж деякі святині й понині придатні для переправи - наші коні не переламають там ноги, якщо ми будемо досить обережними.
Звісно ж, я слухняно прямувала за Віко, дивуючись тому, як легко він знаходить у темряві потрібні повороти. Ця зимова ніч видалася ясною і морозною, під копитами коней раз у раз тріщала крига, що скувала калюжі, але я б заблукала тут і серед білого дня.
- Ми майже на місці, - підбадьорливо сказав Віко, коли ми опинилися біля напівзруйнованої високої стіни, за якою чорніла громада старого палацу. Але не встигла я відповісти йому, як Віко різко зупинив свого коня і стиха вилаявся.
- Що сталося? - вигукнула я злякано і тут же отримала відповідь на своє запитання. Дорогу нам заступив вершник, який досі ховався в тіні біля самої дороги. Серце моє закалатало, адже було зрозуміло, що він тут опинився не випадково і навряд чи був звичайним волоцюгою у пошуках легкої поживи. Утім, ми були настільки легкою здобиччю, що і самотній нічний грабіжник міг розправитися з нами без особливих зусиль.
Але все було, звичайно ж, значно гірше.
- Добраніч, брате, - першим розпочав бесіду Віко, і я зрозуміла, що мій переляк був недостанім. На нашому шляху стояв Раг Брана, той самий, що ледь не перерізав мені горло, і не було жодних підстав вважати, ніби він зараз сповнений добрих намірів.
Раг, тим часом, під'їхав до нас на досить близьку відстань, щоб я могла роздивитися в місячному світлі його обличчя. Знову я переконалася в тому, наскільки сильна кров роду - він був схожий на свого батька так само, як і Віко. Мені випала можливість дізнатися, який вигляд мав би молодший Брана, якби доля присудиля йому бути воїном - знайомі мені риси складалися в зовсім інший малюнок. В обличчі Рага не було й тіні насмішкуватої добродушності, властивої Віко, а губи, хоч і були майже дзеркальним відображенням губ молодшого брата, здавалося, ніколи не вміли посміхатися.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Іллірія, Марія Заболотська», після закриття браузера.