Читати книгу - "Діти Дюни"

звітували йому про кожну клітину, кожен нерв. Увійшов у стан глибокої тиші. У цій тиші почув голоси, знаючи, що вони долинають здалеку, але почув їх виразно, наче вони луною відбивалися від прірви.

Один із цих голосів належав Галлеку.

— Можливо, ми дали йому надмірну дозу.

Відповів Намрі:

— Ми дали йому точнісінько стільки, скільки вона казала.

— Можливо, нам слід туди повернутися і ще раз на нього глянути.

Це був Галлек.

— Сабіха добре на цьому знається, покличе нас, коли щось піде не так.

Це Намрі.

— Мені не подобається ця справа з Сабіхою.

Галлек.

— Вона необхідний інгредієнт.

Намрі.

Лето відчув яскраве світло назовні й темряву всередині себе, але ця темрява була таємничою, захисною і теплою. Світло почало палахкотіти, і він відчув, що воно походить із внутрішньої темряви, пробиваючись назовні виром, як блискуча хмара. Його тіло стало прозорим, потягло його вгору, але він зберіг той einfälle-контакт із кожною клітиною та нервом. Множина внутрішніх життів відчутно вишикувалася, впорядкувалася, нічого сплутаного чи змішаного. Вони стали дуже тихими, наслідуючи його внутрішню тишу, кожна життєпам’ять окремо, як безтілесна й неподільна сутність.

Лето промовив до них: «Я ваш дух. Я — єдине життя, яке ви можете реалізувати. Я дім вашого духу на землі, якої ніде немає, але яка є єдиним домом, що вам зостався. Без мене пізнаваний Усесвіт повернеться до хаосу. Творчість і бездонність нерозривно зв’язані в мені — лише я можу бути посередником між ними. Без мене людство скотиться в болото та марноту знання. Завдяки мені ви знайдете й вони знайдуть єдиний вихід із хаосу: розуміння через життя».

З цим він відпустив себе й став собою, власною особистістю, що охоплювала все його минуле. Це була не перемога й не поразка, а щось нове, і він міг розділяти його з довільним внутрішнім життям, яке вибрав. Лето насолоджувався цією новизною, дозволивши, щоб вона охопила кожну його клітину, кожен нерв, зрікаючись того, що дарувало йому einfälle, і водночас здобуваючи цілісність.

За якийсь час він прокинувся у білій темряві. З проблиском свідомості зрозумів, де його тіло: сидить на піску десь за кілометр від скельної стіни, що позначала північну межу січі. Тепер він знав цю січ: Джакуруту, звичайно, … і Фондак. Але вона значно відрізнялася від міфів, легенд та поголосу, який підтримували контрабандисти.

Просто перед ним на килимку сиділа молода жінка, до її лівого рукава була прип’ята світлокуля, що витала їй над головою. Коли Лето відвів погляд від світлокулі, з’явилися зорі. Він знав цю молоду жінку, це вона припікала кавові зерна в його попередньому видінні. Вона була небогою Намрі, такою ж вправною з ножем, як і дядько. Ніж лежав на її колінах. На собі мала просту зелену одіж поверх сірого дистикоста. Сабіха, от як її звати. А Намрі мав щодо неї власні плани.

По очах Сабіха розпізнала, що він отямився, і сказала:

— От-от світатиме. Ти провів тут усю ніч.

— І більшу частину дня, — відповів він. — Ти готуєш добру каву.

Ця заява її здивувала, проте вона проігнорувала її з простодумністю, яка свідчила про суворий вишкіл та недвозначні настанови стосовно її поведінки.

— Це година таємних убивць, — промовив Лето. — Але твій ніж непотрібний.

Він глянув на крис-ніж на її колінах.

— Це вирішуватиме Намрі, — сказала вона.

Отже, не Галлек. Вона лише підтвердила його внутрішнє знання.

— Шай-Хулуд — чудовий прибиральник сміття і знищувач небажаних доказів, — зауважив Лето. — Я сам його так використовував.

Вона легко поклала долоню на руків’я ножа.

— Скільки ж можна зрозуміти з того, де ми сидимо і як ми сидимо, — промовив він. — Ти на килимку, я на піску.

Вона міцніше стиснула руків’я ножа.

Лето позіхнув, широко роззявивши рота, аж заболіли щелепи.

— Я мав видіння, у якому була ти, — сказав він.

Вона трохи розслабила плечі.

— Ми дуже односторонні в поводженні з Арракісом, — промовив він. — Справжні варвари з нас. У тому, що ми робимо, є певний імпульс, але тепер нам слід трохи відступити. Шальки терезів мусять бути краще збалансовані.

На обличчі Сабіхи з’явилася тінь здивування.

— Моє видіння, — сказав він. — Якщо не повернемо сюди, на Дюну, танець життя, не буде більше дракона на долівці пустелі.

Оскільки він ужив стару фрименську назву для великого хробака, вона не відразу його зрозуміла. Тоді запитала:

— Хробаки?

— Ми в темному переході, — промовив він. — Без прянощів Імперія розвалиться. Гільдія не ворухнеться з місця. Планети повільно втратять ясну пам’ять одна про одну. Замкнуться в собі. Космічний простір стане перепоною, коли навігатори Гільдії втратять свою майстерність. Припадемо до вершин наших дюн, не знаючи, що над нами й що під вами.

— Ти дуже дивно кажеш, — відповіла вона. — А як ти бачив мене у своєму видінні?

«Довіряй фрименським забобонам!» — подумав він і сказав:

— Я став пазиграфічним[31]. Я живий гліф для записування змін, що повинні настати. Якщо я їх не запишу, спіткає вас такий сердечний біль, якого не повинна зазнавати жодна людина.

— Що це за слова? — спитала вона, але її рука досі торкалася ножа.

Лето повернув голову до скель Джакуруту, побачивши перший блиск — це Другий місяць долав свою передсвітанкову дорогу за каменями. Лето вразив смертний крик пустельного зайця. Він бачив, як здригнулася Сабіха. Залопотіли крила хижого птаха, тутешнього нічного створіння. Він побачив жарини блиску багатьох очей, коли ці створіння його минали, повертаючи до своїх криївок у скелях.

— Я мушу поводитися згідно з наказами мого нового серця, — сказав Лето. — Ти дивишся на мене як на звичайну дитину, Сабіхо, але якщо…

— Мене перестерігали щодо тебе, — перебила його Сабіха, і її плечі застигли в готовності. Він почув страх у її голосі й промовив:

— Не бійся мене, Сабіхо. Ти прожила на вісім років більше, ніж моє тіло. За це я тебе шаную. Але я маю понад тисячоліття інших життів, вони невимовні, їх куди більше, ніж вам здається. Не дивися на мене як на дитину. Я проклав мости до багатьох варіантів майбутнього і в одному бачив нас, сплетених коханням. Тебе й мене, Сабіхо.

— Що це… Це неможливо. — Вона розгублено замовкла.

— Ця думка може наростати в тобі, — сказав він. — А зараз допоможи мені повернутися до січі, бо я був у далеких місцях і ослаб, втомлений подорожами. Намрі мусить почути, де я побував.

Помітив у ній нерішучість і додав:

— Хіба ж я не Гість Печери? Намрі мусить навчитися того, чого навчився я. Маємо зробити багато речей, аби наш Усесвіт не