Читати книгу - "Одного разу на Різдво"

читати нічого. Та все одно я роздивляюся це повідомлення, гадаючи, чи вона ставить у кінець усіх своїх есемесок «Ц» — цілунок.

У цю мить вирішую. Я не хочу бути людиною, яка трахає таку особу, як Мартік. Хочу мати те, що є в Сари й Люка. Я, може, не вартий когось такого доброго, як Лорі, але все ж хочу спробувати бути таким.

Читаю її повідомлення знову й знову, а потім пишу відповідь.

«Дякую. Ц.».

5 червня

Лорі

— Ти живеш у раю.

Ми із Сарою сидимо перед кав’ярнею, дивимося на неймовірні білі піски пляжу Коттезлоу. Зараз тут зима, але в мільйон разів більш сонячно, ніж під тим сірим небом, яке я залишила два тижні тому. Ми провели розкішні два тижні, надолужуючи довгу розлуку. Скайп — класна штука, але він не замінить можливості бути в одній кімнаті, чи на одному пляжі, чи можливості разом посміятися над переглянутим фільмом. Ми організували церемонію створення нашого фірмового сандвіча з Делансі-стрит кілька днів тому. Люк заявив, що страва огидна, але ми розслабилися та смакували моментом. Не думаю, що одна з нас приготувала б цей сандвіч, коли другої немає поруч. Уся його суть у тому, що він — наш. Ми знову сповнюємо нашу дружбу спогадами, і я обожнюю кожну хвилину мого перебування тут.

— То переїжджай сюди. Будемо сусідами.

Тихенько сміюся. Вона каже це вже вдесяте чи й більше, відколи я приїхала.

— Гаразд, зараз зателефоную на роботу й повідомлю, що не повернуся.

— Ти лише подумай, нам майже по тридцять, — каже Сара.

Вона сидить у затінку, потягує якийсь корисний сік, бо вже на четвертому місяці вагітності. Вони з Люком відклали поки що свої грандіозні весільні плани на користь появи малюка. Між ними все так просто й легко. Вони живуть душа в душу в цьому чудовому будинку на пляжі, а їхні вікна й двері відчинені всьому світові.

Якась частина мене завжди їй заздрила, але я знаю: життя не засипáло її подарунками, Сара всього досягла сама, сміливо приймаючи зміни — вона завжди така.

— Я знаю, ти думаєш, це все жарти, але що тебе там тримає?

Відпиваю шампанського, на якому наполягла для мене Сара.

— Сьогодні в неї день народження, — пояснила вона офіціантці, щойно ми приїхали. — Принесіть їй хорошого вина.

— Уявляєш, що скаже моя мама, коли я повідомлю їй, що залишаю Англію?

Вона киває, дивиться на океан.

— Вона б призвичаїлася. У всіх так. А в неї є твій брат, його родина, — вона втягує соломинкою ще трохи своєї зеленої гидоти та підіймає обличчя. — Що ще тримає тебе там?

— Ну, для початку, моя робота, — відповідаю.

— Яку ти можеш виконувати де завгодно, — додає вона.

Кілька місяців тому я перейшла з колонки про здоров’я. Іронія в тому, що довелося повернутися до моєї добре протоптаної доріжки Тітоньки Триндець. Тільки цього разу то вже стурбовані дорослі, які пишуть мені ще частіше за дівчаток-підлітків. Звісно, я досить кваліфікована для того, щоб дати пораду з приводу найбільш важливого в наші дні. Розлучення, горе, втрата кохання. Я пройшла крізь усе це. Авжеж, тепер у мене цього добра вистачає. Виявилося, що я така популярна серед читачів, що мене попросили вести схожий розділ в одному з недільних видань. Я здивована так само, як і всі навколо. До того ж, я знову пішла вчитися. Вивчення психології допомагає мені поглибити розуміння стану людини — саме так я пояснювала босові доцільність фінансової допомоги для мого навчання. Я дуже люблю вчитися. Сам процес, його організацію, навіть ручки-зошити. Ніколи не думала, що піду в цьому напрямку, але все гаразд. Життя часто так робить, правда? Воно просто спрямовує тебе за новим маршрутом. Але Сара має рацію. Я могла б працювати й навчатися з будь-якого місця. Поки є лептоп і вай-фай, у мене все гаразд.

Чи змогла б я тут жити? Дивлюся на Сару, на її крислатий червоний капелюх, що прикриває від сонця, на гламурні темні окуляри, і бачу переваги.

— Це місце чудове, Сар, але це твоє місце у світі, а не моє.

— Де ж твоє? — питає вона. — Бо я тобі кажу те, що думаю. Твоє місце не є десь. Воно — хтось. Я тут, бо тут Люк. Ти поїхала б до Брюсселя, якби Оскар був твоїм місцем.

Я киваю, вона поправляє окуляри на носі. Тепер, коли ми з Оскаром далеко одне від одного вже певний час, я починаю розуміти, що ми не мали того, що поєднує пару на все життя. Гадаю, ми мали це, але недовго. Серед буревіїв мого життя він став тихою гаванню, де я почувалася безпечно та спокійно, але згодом ми вже не були «парою навіки». Ми надто різні. Я певна, що іноді, якщо кохання досить сильне, це не має значення. Кажуть, протилежні полюси притягуються. Можливо, ми просто недостатньо любили одне одного? Мені не подобається ця думка, але, але… Я краще думатиму, що в нас якийсь час було дещо дивовижне, і ми не повинні шкодувати про хвилини, проведені разом. Я його більше не бачу. Не стикаюся з ним у барах, не зустрічаюся на вулиці чи ще десь — плюси того, що ми живемо в різних країнах. Це не означає, що я проводжу багато часу в барах. Я, здається, впала в зимову сплячку.

На Різдво він переслав нашу картину до будинку моєї мами. У супровідній записці було сказано, що йому надто важко знаходитися поруч із нею. Не знаю, що мені робити з картиною. У мене таке враження, що не маю на неї права. Коли її привезли, я довго дивилася на пейзаж. Лежала на односпальному ліжку, де спала дитиною, і згадувала всі моменти, які призвели до того, що маю тепер. Про дитинство в мами й тата, про Деріла, про Джині. Про моїх приятелів зі школи й коледжу. Про Делансі-стрит. Про Сару. Про верхній поверх переповненого автобуса. Про поцілунок під снігом. Про пляж у Таїланді. Про освідчення під цією картиною. Про наше чудове весілля.

Сподіваюся, Оскар у нормі. Дивно, але ти ніколи не припиняєш турбуватися про когось, навіть коли не хочеш більше з ним бути. Гадаю, я завжди любитиму його — трішки. І це важко — не відчувати себе елементом фіаско, що