Читати книгу - "Українські жінки у горнилі модернізації"

просто жалюгідні. Нам здавалося, що ми більше подібні на живих істот, ніж вони.

Ярослава Крижанівська-Гасюк, 1925 р. н.

Дослідники припускають, що жінки порівняно легше переносили ув’язнення з кількох причин: по-перше, жіночий організм був витривалішим до браку їжі, тоді як мізерні порції та низька якість їжі мали вкрай руйнівний вплив на чоловіків; по-друге, жінки демонстрували вищу солідарність задля виживання у скрутних обставинах. Головною ж причиною того, що психологічно чоловіки гостріше переживали допити та ув’язнення, був різний статус чоловіків і жінок у патріархальному суспільстві: досвід гендерної дискримінації дозволяв жінкам порівняно легше сприймати приниження і навіть фізичне насильство (їхній загалом підлеглий статус не змінювався, лише посилювався), тоді як для чоловіків ув’язнення було радикальною зміною статусу (з панівного на підпорядкований), що підсвідомо сприймалося як символічна «кастрація», тобто позбавлення маскулінності як такої.

Фізичний та емоційний занепад, яких нерідко зазнавали чоловіки, вочевидь, викликали співчуття у жінок, у яких, в умовах багаторічної неволі, також загострювалася потреба у турботі про інших, необхідність реалізувати свою традиційну роль опікунки. Так, знана підпільниця Дарія Гусяк (1924 р. н.) розповідала, що, перебуваючи в ув’язненні, разом з Катериною Зарицькою (1914 р. н.) намагалися зберегти частину свого мізерного в’язничного пайка, щоб передати побратимам по боротьбі, які особливо потерпали від голоду. Та й в’язні-чоловіки шукали контактів з жінками, бо потребували жіночої емоційної підтримки.

Взаємна потреба отримати і надати опіку в таборах часом набувала форми подружжя de facto: інколи навіть немолоді жінки вступали у зв’язок з чоловіками — спонукувані «потребою про когось піклуватися, когось зігріти, від себе вділити, а його погодувати, обіпрати його і обшити» (Олександр Солженіцин). Вірогідно, такі партнерства дозволяли жінкам створити подобу нормального (сімейного) життя, а виконання ролі дружини допомагало зберігати власну гендерну ідентичність. Що й казати про молодих людей. Потреба в любові та сексуальних стосунках не згасала у таборах, але набувала інших форм і проявів, що хоч і виходили далеко за межі соціальних та моральних норм, але не втрачали емоційного наповнення.

Одного лише не змогли знищити селекціонери диявола: статевого потягу. Незважаючи на заборони, карцер, голод та приниження, він жив та процвітав значно відвертіше і безпосередніше, аніж на волі. Те, над чим людина на свободі, можливо, сто разів би подумала, тут траплялося запросто, як у вуличних котів. Ні, це не була розпуста борделю. Тут була справжнє, «законне» кохання, з вірністю, ревнощами, стражданнями, болем розлуки і страшною «вершиною любові» — народженням дітей.

Хава Воловин, 1916 р. н.

У таборовій культурі політв’язнів особливе місце посідало таємне внутрішнє листування. Через обмін записками люди знайомилися, ставали близькими друзями, підтримуючи регулярне спілкування протягом тривалого часу. У деяких випадках така дружба залишалася на роки або й на усе життя, а інколи переростала у кохання і згодом призводила до створення сім’ї. Наприклад, Ганна Кислиця-Скавінська (1927 р. н.) отак таємно листувалася з незнайомим їй чоловіком, а після виходу з табору у 1956 р. ще шість років чекала на звільнення свого коханого (якого перед тим навіть ніколи не бачила), щоб одружитися. Часом молоді люди не лише закохувалися, а й потайки вінчалися у таборі, зрідка у них навіть народжувалися діти: відомо про вінчання кількох пар в’язнів, які перед тим таємно листувалися тривалий час, під час Кенгірського повстання.

Відстежуючи життєві траєкторії жінок-політв’язнів, нескладно помітити, що значна їх частина вийшла заміж буквально у перші роки після звільнення, у період примусового поселення (без права виїзду на батьківщину). Порівняно молоді люди спрагло шукали спілкування, а в період масового звільнення і послаблення табірного режиму знайомилися, зустрічалися і швидко створювали сім’ї. Втративши багато років у неволі, жінки квапилися жити, прагнули надолужити втрачений час та використати чи не останній шанс створити сім’ю, відчути затишок власного дому та емоційну підтримку людини, яка розумітиме і поділятиме досвід неволі, щоб спільно будувати своє життя з нуля.

Ми вже не були ті веселі жартівливі дівчата й хлопці. Всі задумувалися над тим, як жити далі. Стали нареченими, але говоримо не про кохання, а хто де був, що пережив, і думаєш, хто він, той хлопець з іншої області, хто його родина… І все-таки нас об’єднувала одна доля (…) Хто одружився й одержав кімнатку, радів, що вже є свій куточок і своє віконце. Хоча починати сімейне життя прийшлось із однієї ложки, але й це було велике щастя.

Ганна Позняк, 1925 р. н.

Нерідко вибір подружжя був доволі випадковим, можливості для роздумів і зважених рішень були обмеженими, а процес сватання до щойно звільнених дівчат з боку чоловіків зводився буквально до пропозиції одруження. Фактично, не маючи змоги ближче познайомитися і відтак свідомо обрати партнера (майбутнього чоловіка), дівчата все ж воліли пов’язати своє майбутнє з українськими чоловіками, до яких, вочевидь, мали більшу довіру. Національна спорідненість та спільні світоглядні цінності мали стати підґрунтям для сімейного порозуміння, заступивши романтичні почуття.

Привезли на Алтай в якесь сільце, відкрили жіночий вагон і чоловічий. Чоловіки обступили жіночий вагон. Котра тільки збирається вийти з вагона, тут же по черзі [чоловіки підходять], аж до бійки доходить, крик: «Моя!» Дівчата перестали виходити, бо біля вагону самі чужинці. Почали кричати: «Хлопці, де ви?!» А тоді наші хлопці, їх більше, відтиснули тих чужинців, і так само по черзі, хто кому попався, забирали дівчат. Ганя дісталася якомусь гарному хлопцеві з Карпат, Андрієві.

Ганна Заячківська-Михальчук, 1919 р. н.

Та чи не більше важив для щойно звільнених з ГУЛАГу молодих людей спільний досвід ув’язнення: приналежність до так званого «колимського земляцтва» — особливої контркультури політв’язнів, яка сформувалася у ГУЛАГу, давала молодим людям основу для кращого порозуміння у новостворених сім’ях, замінюючи романтичні почуття, на тлі загального неприйняття колишніх зеків радянським суспільством. Труднощі реінтеграції в нормальне життя, з якими так чи інакше зіткнулися усі колишні політв’язні, легше було долати спільно, маючи поруч людину, яка пережила подібне і з якою можна було поділити спільне минуле та спільну ідентичність.

Материнство за ґратами: благословення чи прокляття?

Заходи керівництва ГУЛАГу 1947 р. з посилення ізоляції чоловіків та жінок, які мали б запобігти статевим контактам серед в’язнів і знизити чисельність вагітних і породіль у місцях позбавлення волі,