Читати книгу - "Зелена миля"

Мені здалося, що я навіть розумію, чому Гаррі був здатен діяти, тоді як ми з Бруталом могли тільки стояти, утративши надію та рішучість, перед своїм босом. Гаррі був коло Джона… а той невідомий дух, що протистоїть іншому, демонічному, перебував тієї ночі в Джоні Коффі. І коли Джон виступив уперед, щоб стати віч-на-віч з начальником Мурзом, той інший дух (щось біле, ось як я називаю його подумки, мені він уявляється як щось біле) узяв ситуацію під свій контроль. Та інша істота не пішла геть, але я міг бачити, як вона зіщулюється й відступає — мов тінь від яскравого спалаху світла.

— Я хочу помогти, — мовив Джон Коффі. Мурз дивився на нього знизу вгору, зачарований, роззявивши рота. Коли Коффі забрав у нього з руки «Бантлайн Спешл» і віддав мені, Гел, здається, навіть не зрозумів, що більше не тримає зброї. Я обережно опустив курок. Згодом, коли я перевірю барабан, то виявиться, що він був порожній. Інколи я роздумую над тим, чи знав про це Гел. А тимчасом Джон продовжував бурмотіти: — Я приїхав помогти їй. Тільки помогти. Більш нічого не хочу.

— Геле! — закричала вона зі спальні в глибині будинку. Голос тепер звучав трохи сильніше, але разом з тим і налякано — неначе та істота, яка сплутувала наші думки й позбавляла мужності тут, на подвір’ї, перебралася до неї. — Прожени їх, ким би вони не були! Не треба нам тут торгашів серед ночі! Ніякого «Електролюкса»! Ніякого «Гувера»! Ніяких вимащених спермою панталонів! Під зад їх коліном! Скажи, хай ідуть у сраку по р… р…

Щось розбилося (може, склянка з водою), і Мелінда заридала.

— Тільки помогти, — тихо, ледь не пошепки сказав Джон Коффі. На схлипи жінки та потік лайки він уваги не звертав. — Тільки помогти, начальнику, більш нічого.

— Ти не зможеш, — сказав Мурз. — Ніхто не зможе.

Цей тон голосу я вже десь чув раніше, і після недовгих роздумів до мене дійшло — я сам так говорив, коли зайшов у камеру до Коффі того вечора, коли він вилікував мене від інфекції сечових шляхів. Загіпнотизований. «Ти турбуйся про свої проблеми, а я потурбуюся про свої», — ось що я сказав тоді Делакруа… та тільки про мої проблеми потурбувався Коффі. Так само й зараз він турбувався про справи Гела Мурза.

— Ми думаємо, що він зможе, — сказав Брутал. — Ми ризикнули роботою — і самі можемо загриміти в кутузку — не для того, щоб сюди приїхати, розвернутися й забратися без єдиної спроби.

Одначе три хвилини тому я був готовий це зробити. І Брутал теж.

З перших місць нас потіснив Джон Коффі. Пропхавшись у двері, повз Мурза, який здійняв безсилу руку, щоб його зупинити (рука черкнула по стегну Коффі та впала; я певен, що велетень її дотику навіть не відчув), він почовгав коридором до вітальні, через кухню за нею й до дальньої спальні, звідкіля знову пролунав той пронизливий невпізнаваний голос:

— Не смій сюди йти! Не знаю, хто ти, але не заходь! Я роздягнена, в мене цицьки вивалюються й мочалка провітрюється!

Джон на все це не зважав, незворушно просувався вперед, нахиливши голову, щоб не врізатись у люстру. Його круглий коричневий череп блищав, руки розгойдувалися в такт ходи. За мить і ми пішли слідом: я перший, Брутал і Гел — за мною пліч-о-пліч, і замикав вервечку Гаррі. Одне я розумів дуже чітко: від нас більше нічого не залежало. Тепер усе було в Джонових руках.

8

Жінка у спальні в задній частині будинку, яка спиралася спиною на узголів’я ліжка й незмигним поглядом дивилася на гіганта, що опинився в полі її затуманеного зору, геть не була схожа на Меллі Мурз, яку я знав двадцять років; вона навіть не була схожа на ту Меллі Мурз, яку ми з Дженіс навідували незадовго до страти Делакруа. Жінка, що напівсиділа в тому ліжку, скидалася на хвору дитину, яку вбрали відьмою на Гелловін. Синювато-сіра шкіра обвисала тістом зморщок. Навколо ока праворуч вона набрякла, так, наче жінка намагалася підморгнути. Той самий кутик її рота сповз донизу, і над нижньою пожовтілою губою самотньо стирчав старий і жовтий верхній клик. Волосся тонким заплутаним туманом оповивало її череп. У кімнаті тхнуло речовинами, яких наш організм позбувається так добропристойно, коли з нами все в порядку. Нічний горщик біля ліжка був наполовину повний якоїсь жовтуватої нечистотної рідоти. Ми запізнилися, з жахом подумав я. Минуло не так багато днів, відколи її можна було впізнати — вона була хвора, але ще схожа на себе. Але відтоді та штука у неї в голові розвинулася з жаскою швидкістю і зміцнила свої позиції. Я сумнівався, що тепер навіть Джон Коффі здатен їй допомогти.

Її обличчя, коли увійшов Коффі, виражало переляк і жах — неначе те, що сиділо в неї всередині, побачило лікаря, який зрештою може його зловити й витягти… посипати його сіллю так, як посипають п’явку, щоб вона відчепилася від шкіри. Послухайте мене уважно: я не хочу сказати, що Меллі Мурз була одержима, і я усвідомлюю, що моїм відчуттям тієї ночі довіряти не можна, бо я був розбурханий. Однак можливості того, що в Мелінду вселився демон, я ніколи не відкидав. Щось було таке в її очах, кажу вам, щось дуже схоже на страх. Щодо цього ви можете мені вірити; переплутати це відчуття з чимось я не міг, бо достатньо на неї надивився.

Хоч би що то було, воно поспіхом зникло, а натомість з’явилася жвава ірраціональна цікавість. Невимовно жахливий рот затремтів у подобі посмішки.

— О, великий! — вигукнула жінка. Голос у неї звучав як у дівчинки, що злягла із запаленням горла. Вона витягла руки — такі ж губчасто-білі, як її обличчя, — з-під клаптикової ковдри й потерла долоні. — Знімай штани! Усе життя чула про ніґерські хери, але ще ніколи не бачила!

У мене за спиною тихо застогнав од відчаю Мурз.

Джон Коффі не звернув на все це уваги. Якусь секунду постояв нерухомо, наче споглядаючи її трохи звіддалік, відтак підійшов до ліжка, яке освітлювала єдина лампа на тумбочці. Вона відкидала яскраве коло світла на білу клаптикову ковдру, підтягнуту аж до мережива на горловині її нічної сорочки. Біля ліжка, в напівмороці, я побачив крісло-лежак, яке раніше стояло у вітальні. Великий вовняний плед, який Меллі сплела власноруч у щасливіші дні, лежав наполовину в кріслі, наполовину на підлозі. Ось де спав — куняв — Гел, коли ми