Читати книгу - "Глибоко під водою"

— Луїза була рада, що Ліна прийшла, і ще дужче зраділа, що ніколи не побачить її знову. — Чи можете ви пробачити мене, як ви думаєте? — запитала Ліна. — Пробачите коли-небудь?

І Луїза сказала, що вона вже пробачила, що було брехнею, але сказаною з добрим наміром.

Доброта була її новим проектом. Вона сподівалася, що це, може, буде краще для душі, ніж гнів. І в будь-якому випадку, знаючи, що ніколи не зможе пробачити Ліну — за її вдавання, за потайність, просто за те, що вона жива, а Кейті ні — Луїза не могла й ненавидіти її. Тому що коли щось тут було зрозуміло, бодай щось у цьому кошмарі — то, без сумніву, це була любов Ліни для Кейті.

Грудень

Нікі

Нікі вже зібрала торби.

У місті було тихо. Так завжди буває перед зимою, але й багато людей попереїжджали теж. Патрік Таунсенд гнив у своїй камері (ха!), а його син утік, щоб знайти спокій. Нехай щастить йому в цьому. Млин стояв порожній, Ліна Ебботт і її тітка поїхали в Лондон. Віттекери теж перебралися — будинок побув на ринку менше тижня, і вже приїхали якісь люди на «рейндж-ровері» з трьома дітьми й собакою.

Усе було тихо й у її голові. Джинні говорила не так голосно, як раніше, а коли говорила, то це були більше балачки, ніж тиради. Цими днями Нікі виявила, що вона вже менше сидить при вікні й дивиться, а більше валяється в ліжку. Вона відчувала себе дуже втомленою, і ноги боліли більше, ніж будь-коли.

Уранці вона збиралася в Іспанію, два тижні погрітися на сонечку. Відпочинок і розвага, ось що їй потрібно. Гроші стали несподіванкою: десять тисяч фунтів з майна Нел Ебботт перейшли такій собі Ніколі Сейдж на Марш-стріт, Бекфорд. Хто б міг подумати? Але, можливо, Нікі не мала дивуватися: адже Нел була дійсно єдиною людиною, яка коли-небудь слухала її. Бідолашна! Тільки чи це допомогло?

Ерін

Я поїхала назад якраз перед Різдвом. Не можу сказати, чому, тільки що мені снилася річка майже щоночі, і я думала, що поїздка в Бекфорд може вигнати цього демона.

Я залишила машину біля церкви й пішла на північ від затону до скелі, повз кілька букетів квітів, що вмирали в целофані. Я пройшла до самого будинку. Він стояв згорблений і жалюгідний, з опущеними шторами, двері були заляпані червоною фарбою. Я посмикала ручку, але було замкнено, тому я повернулася й пішла хрусткою підмерзлою травою до блакитної й тихої річки, над нею, як привид, здіймався туман. Дихання повисло білою парою переді мною, вуха боліли від холоду. Треба було надіти шапку.

Я прийшла до річки, тому що не мала більше куди йти, не мала з ким говорити. Людина, з якою я справді хотіла б поговорити — це був Шон, але я не могла його знайти. Мені сказали, що він переїхав у місце під назвою Піті Мі («Пожалійте мене») у графстві Дарем — це звучить як жарт, але це правда. Місто таке є, а його там немає. Адресою, яку мені дали, виявився порожній будинок із плакатом «Здам». Я навіть зв’язалася із в’язницею Френкленд, де Патрік проведе решту життя, але там сказали, що старого ніхто не відвідував з моменту його прибуття.

Я хотіла б спитати в Шона, де правда. Я не думала, що він міг би сказати мені, тепер він уже не в поліції. Я думала, що він міг би пояснити й те, як це він прожив життя так, як прожив, і чи знав він уже про все, що зробив його батько, коли нібито розслідував смерть Нел. Це не було б такою вже натяжкою, якби й знав. Він же захищав свого батька все життя.

Річка сама по собі не давала жодних відповідей. Коли місяць тому рибалка наступив у грязюці гумаком на мобільний телефон і дістав його, у мене була надія. Але телефон Нел Ебботт так і не сказав нам нічого такого, чого б ми не знали із записів. Якщо був якийсь компромат — фотографії, зображення, які пояснили б усе, що залишилося непоясненим, — то ми не мали можливості доступу до нього — телефон навіть не вмикався, він був мертвий, його нутрощі заіржавіли від води, забилися мулом.

Коли Шон поїхав, зосталася гора документів, з якими треба було возитися, наводити довідки; залишалися без відповіді запитання стосовно того, що саме знав Шон, коли і чому це все так по-розпиздяйськи розслідувалося. І не тільки справа Нел, а й справа Гендерсона теж: як це він просто взяв і безслідно зник у нас з-під носа?

Ну а я просто знову й знову перечитую те, що на допиті сказав Патрік. Браслет Нел, зірваний з її зап’ястя, коли Патрік схопив її за руку. Їхня боротьба там, на скелі, перш ніж він штовхнув її. Але не було жодних синців на тих місцях, де він казав, що хапав її, жодних слідів на її зап’ясті, звідки він зірвав той браслет, жодних ознак боротьби взагалі. І застібка на браслеті була ціла.

Я постійно на це вказувала, але після всього, що сталося, після зізнання Патріка, відставки Шона й усякого підмазування і заминання ніхто вже не мав настрою слухати хоч щось.

Я сиділа на березі річки й відчувала, те, що вже відчувала давно: що все це, історії Нел, Лорен і Кейті — вони неповні, незавершені. Я так і не побачила всього, що можна було розгледіти.

Гелен

У Гелен була тітка, яка жила біля Піті Мі, що на північ від Дарема. Вона мала ферму, і Гелен пригадувала, як їздила туди колись влітку, годувала віслюків шматочками моркви й збирала ожину в живоплоті. Тітки вже не було; щодо ферми вона не була впевнена. Місто було занехаяніше й бідніше, ніж вона пам’ятала, і не було видно жодних ослів, але містечко було маленьке й анонімне: ніхто не звернув на неї жодної уваги.

Вона знайшла собі роботу, для якої вона була більш ніж кваліфікована, і невелику квартиру на першому поверсі із власним двориком. Туди сонце зазирало після обіду. Коли вони з Шоном перебралися в місто, то винайняли будинок, але це тривало всього кілька тижнів, а потім вона прокинулася одного ранку — а Шона не було, тож вона віддала ключі господареві й стала шукати інше місце.

Вона не намагалася з ним зв’язатися. Вона знала,