Читати книгу - "Правда і Кривда: Побутові, моралізаторські казки та притчі"

Кажуть, що в багатої дівки горба не видно. Але це не є правда. У багатої видно горб краще, ніж у бідної. Ади, минули роки, Марії треба було віддаватися, а старости не приходили ні від заможних, ні від бідних.

Зажурилися тато й мама… Цілими днями дивилися на свої маєтки і плакали, плакали… Перестали плакати тоді, коли одного дня Гнат, бідний парубок з сусіднього села, прислав старостів. Ото було радості в хаті багача!

Гнат також приїхав, та не зайшов до хати, а заліз у кукурудзу на городі.

Старости сказали «добридень», посідали на лаву і, відкашлявшись, промовили:

— Ми, ади, були на полюванні. Виділи там дуже файну сарну. Хотіли її зловити, але вона, молода і прудконога, почала тікати від нас лісами, полями, селами. Ми за нею, а вона аж сюди… Виділи, як забігла до вашої хати… Оце й прийшли, щоби-сьте нам віддали її…

Аби Марія щось не прошепеляла й не наробила сміху, мама сказала:

– Іди, донько, принеси коновку води…

Марія вийшла. Старости спитали:

— Ну як, мамо й тату, віддасте за молодого мисливця свою сарну?

Мати відповіла:

— Донька зараз прийде. Най вона сама скаже, чи хоче йти з нашої хати.

Замовкли старости. Чекають. Тато і мама теж чекають. А дівчини нема та й нема.

– Іди, жінко, подивись, де вона поділась, — промовив нарешті багатій.

Жінка вийшла. Прийшла до криниці, а Марія сидить на цямринні й голосить на все село.

— Чого ти, доню, плачеш?

— Та я плачу, бо, ади, як віддамшя, то у мене буде дитиночка. Вона моше зашлабнути і вмерти. І шо я тоді буду робити? Так мені шаль, так шаль…

Почувши ці слова, мати й собі почала ревіти. Обняла доньку, і сльози полилися рікою.

Сидів багач із старостами. Мовчали вони, мовчав і він. Нарешті ґазда сказав синові:

— Ану піди до криниці і подивись: що вони там, потопились?

Пішов син і увидів, що коло цямриння мама з донькою обнялися і ревуть, як перед кінцем світу.

— Чого ви плачете? — спитав.

— Та я плачу, бо, ади, як віддамшя, то у мене буде мала дитиночка. Вона моше зашлабнути і вмерти. І шо я буду робити? Так мені шаль, так шаль…

Як почув брат про таке горе, обняв сестру і маму і заревів ще дужче від них.

А багач сидів із старостами. Мовчали вони, мовчав і він. Нарешті встав і промовив:

— Посидьте трохи самі, а я піду подивитись, чи вони не обкопують криницю, аби її принести до хати.

Пішов багач до криниці. А там жінка, донька і син обнялися і так ревуть, ніби їм хтось гроші за то платить.

— Чого плачете? — спитав.

— Та я плачу, таточку, бо то, ади, як віддамшя, то у мене буде маленька дитиночка. Вона моше зашлабнути і вмерти. І шо, моше, скашете, не шаль? Так шаль, таточку рідний, так шаль. Шо я буду робити?

Багатій не міг байдуже слухати. У нього затрусилися губи, набубнявіли сльози в очах. Обняв жінку, доньку, сина і заревів разом з ними так, що аж листя на деревах зашелестіло.

Якийсь час старости сиділи самі в хаті. Потім подумали, ніби багатії збиткуються з них, що, ади, прийшли сватати їх доню за бідного парубка. Вийшли з хати. Разом пішли до криниці. А там усі обнялися й ревуть, як воли.

— Чого ви плачете? — спитав Гнат, що вийшов з кукурудзи.

— Та я плачу, бо то, ади, як віддамшя за тебе, то у мене буде маленька дитиночка. Вона моше зашлабнути і вмерти. І шо, скашеш, не шаль? Так шаль, Гнаточку, так шаль… Шо я буду робити?..

Марія заревіла, і всі її родичі теж заголосили.

Гнат посміхнувся і щось довго думав. Потім сказав:

— Я піду в світ. Як здибаю десь дурніших від вас, то приїду і ще раз пришлю старостів.

Гнат пішов у світ. Минули роки. Шепелява Марія зістарілась, посивіла, бо Гнат не присилав старостів.

Штефанова біда

Жив колись у нашому селі великий панисько. У нього були красні маєтки-фільварки і добра повнісінькі комори. А коло його лану мав кавальчик поля бідний чоловік, що Штефаном звався.

Одного дня Штефан пішов у поле і жне собі жито. Нажав кланю, сів відпочивати. Раптом глянув, а перед ним пташка — хап колосок і фурк до панської скирти, хап і фурк…

— А най тебе шляг трафить! — розсердився бідняк. — Ти що, псявіро, виробляєш? Куди це носиш мою працю?

— До пана…

— А чому до пана, колька б тебе напала!

— Бо я — панське Щастя.

Штефанові аж в очах потемніло від злості.

— Я мучуся тут до кривавого поту, а ти крадеш для пана? Чорна би вам година була! Таж твій товстий пан, а моя свиня — то брат і сестра!

— А мені однаково. Служу йому, бо я — його Щастя.

— Мой-мой-мой! — забідкався Штефан. — А де моя доля?

— У сусіднім селі, під вербою… — відповіла пташка. — Іди й не вертайся сюди…

Та чоловік подумав і каже:

— Чого я маю десь блукати? Печені перепелиці ніде не падуть з неба.

Увечері Штефан вернувся додому, але не міг ні їсти, ні спати. Все думав про те, що говорила йому пташка. Ади, щастя десь аж у сусідстві, бо тут неправда у чоботях, а правда в постолах.

Уранці все-таки запріг свою дерлогу і наказав жінці:

— Бери, небого, діточок і сідай на фіру. Наше щастя таке, як у курки, котра качат водить.

Вйокнув, і коні рушили. Їхали, скільки їхали, коли Штефан згадав, що забув сокиру. Каже жінці:

— Зачекай тут, а я побіжу, бо шкода сокири…

Побіг. Узяв сокиру і вже хотів іти, але Біда з горища скік йому на шию і вчепилася, як чорт старої верби.

Згадав слова пташки, щоб не вертатися додому, але все пропало. Іде й журиться. Дістав тютюну і скрутив цигарку. Біда дивиться й каже:

— Дай і мені табаки понюхати.

— Злазь із шиї й нюхай, бодай тебе пси нюхали, — сердиться бідний чоловік.

Біда залізла в пушку-табакерку. Штефан трась і закрив кришку.

— Тепер там сиди, ніхтолице! Я тебе навчу, як маєш збиткуватися з бідного чоловіка!

— Випусти, я більше не буду тебе мучити, — проситься Біда.

А Штефан і не слухає. Пішов до старого-престарого дерева та й засунув пушку з Бідою в дупло.

Вернувся до фіри, і рушили далі. Приїхали в сусіднє село. Ходить Штефан вулицями й питає людей, чи не бачили вони десь його Щастя. А люди