Читати книгу - "20 000 льє під водою"

бува, не навмисне? Навмисне чи випадково, а я не мав жодного уявлення про наше місцеперебування. Я міг лише припускати, що ця гранітна стіна є краєм Атлантиди. Як шкода, що ми побачили лише маленьку частину цього материка.

Настала ніч, а я все ще продовжував спостерігати за усім, що траплялося нам на шляху. Консель же пішов спати, тож я залишився у вітальні сам. «Наутилус» вимушено сповільнив хід. Нам доводилося лавірувати між масивними викидами вулканічного походження, що захарастили океанське дно. Часом мені здавалося, що судно ось-ось сяде на мілину, але воно йшло, упритул до сірих масивів, які було навіть важко розгледіти у густій пітьмі, а потім різко піднімалося, немов злітало, на поверхню океану!

У ці короткі миті крізь кришталеві поверхневі води я бачив п'ять-шість зодіакальних зірок, які виблискують у хвості Оріона.

Я міг би милуватися величавою красою моря і неба дуже довго, мені не набридало це споглядання. Але віконниці зачинили якраз перед тим, як «Наутилус» підходив до високої гранітної стіни. Чи вдасться йому подолати цю небезпечну перешкоду? Я не міг собі цього уявити. Хоч не хоч, а довелося повертатися до каюти. Але заснути я не міг: мене терзало питання, чому судно зупинилося? Потім дрімота почала перемагати цікавість, і я заснув, давши собі установку прокинутися якомога раніше.

Уранці, щойно прокинувшись, я одразу ж пішов до вітальні. Годинник показував восьму годину. Я подивився на манометр і зрозумів, що «Наутилус» перебуває на поверхні вод. З палуби було чути кроки, проте бічної хитавиці не відчувалося. Це було доволі дивним.

Я підійшов до люка. Він був відчинений. Я виглянув назовні, але замість денного світла побачив цілковиту темінь. Де ми? Невже зараз ніч? Та ні, на небі немає жодної зірки. Навіть уночі не буває так темно. Я аж розгубився. На щастя, мене хтось окликнув:

— Це ви, пане професоре?

— Я, я, капітане Немо! — відгукнувся і запитав: — А де ми зараз?

— Під землею, пане професоре!

— Під землею? — здивувався я. — Але ж «Наутилус» рухається.

— Рухається.

— Нічого не розумію…

— Потерпіть ще декілька хвилин. Зараз увімкнуть прожектор, і ви все зрозумієте.

Я вийшов на палубу і став чекати. Темінь була така густа, що я навіть не бачив капітана Немо. Проте поглянувши угору, я над самісінькою головою помітив смужку слабкого світла, точніше лише проблиск світла, що проникав крізь круглий отвір. У цю мить увімкнули прожектор, його сліпуче світло поглинуло слабкий промінчик, і я не встиг збагнути, що є його джерелом.

Я на хвильку заплющив очі, засліплені електричним освітленням. Потім поволі розплющив їх і почав роззиратися довкола. «Наутилус» стояв, погойдуючись, біля високого берега, подібного до набережної. Море перетворилося на озеро, заточене у камінне кільце стін. Діаметр цього озера становив дві милі, або ж шість миль в окружності. Рівень води в озері, якщо можна було вірити показанням манометра, не міг відрізнятися від рівня води в океані, бо вони, безсумнівно були пов'язані.

Високі похилі стіни поступово змикалися на висоті п'ятисот чи шестисот метрів, утворюючи немовби величезну перевернуту вирву. Вирва ця закінчувалася круглим отвором, крізь який і проникало розсіяне денне світло.

Перш ніж уважно дослідити внутрішнє розміщення величезної печери, я намагався знайти підказку на питання, чи це творіння людських рук, чи усе-таки робота невтомної фантазерки природи. Я пішов до капітана Немо.

— Де це ми зараз перебуваємо?

— У надрах згаслого вулкана, — відповів капітан Немо, — вулкана, залитого морем унаслідок якогось тектонічного струсу. Коли ви спали, пане професоре, «Наутилус» проник у цю лагуну через природний канал, проритий на глибині десять метрів під рівнем океану. А тут його гавань, надійна, зручна, схована від сторонніх очей і захищена від вітрів усіх румбів.[53] Скажіть-но мені, чи на вашій землі де-небудь є бодай один рейд, який міг би настільки ж надійно укрити судно від урагану?

— Ваша правда, капітане, — відповів я, — немає таких рейдів на землі! Тут ми у цілковитій безпеці. Що може нам загрожувати у надрах вулкану? Але я помітив у його вершині якийсь отвір.

— Це кратер! Колись крізь нього вивергалися лава, сірчана пара і пломінь. А тепер він дає нам свіже повітря.

— Але що це за вогнедишна гора?

— Тутешні води усіяні островами вулканічного походження, і таких гір тут чимало. Для моряків — це лише звичайний риф, а для нас — величезна печера. Я відкрив її випадково, і завдяки цьому випадку ми маємо неабиякий зиск.

— А хіба не можна спуститися сюди через жерло вулкана?

— Ані спуститися, ані піднятися.

— Я помітив, капітане, що природа допомагає вам усюди і завжди! У цьому озері ви в безпеці! І ніхто не порушить спокою вашого і цих вод. Але навіщо ви сюди зайшли? Хіба «Наутилусові» потрібна гавань?

— Ні, не потрібна, пане професоре! Але йому потрібна електрика — для руху, батареї — щоб виробляти електричну енергію, натрій — щоб підтримувати роботу цих батарей, вугілля — щоб отримувати натрій, а отже, потрібні кам'яновугільні копальні, щоб добувати вугілля. Ще у геологічні епохи море поглинуло цілі ліси, які до цього часу вже давно мінералізувалися і, перетворившись на кам'яне вугілля, стали для мене невичерпним джерелом пального.

— То ваші матроси ще й шахтарі!

— Так, ці хлопці вміють усе! Мої кам'яновугільні копальні знаходяться під водою, як вугільні шахти Ньюкасла. У спеціальному одязі, з киркою і заступом у руках матроси «Наутилуса» добувають тут вугілля. Так я позбувся залежності від наземних рудень. Коли я спалюю це паливо, щоб отримати натрій, дим, що виходить з кратера, надає горі вигляду діючого вулкана.

— Дивовижно! І я зможу побачити, як матроси добувають вугілля?

— Не цього разу, професоре. Я поспішаю. Нам потрібно завершити підводне навколосвітнє плавання. Тому обмежуся лише тим, що навантажу на борт запаси вугілля, які тут зберігаються. На це в нас піде лише один день. Завтра ми продовжимо подорож. Якщо ви бажаєте оглянути цю печеру і обійти лагуну, мусите зробити це сьогодні, пане Аронаксе.

Я подякував капітанові і пішов за своїми приятелями, які ще досі не виходили з каюти. Я запропонував їм скласти мені компанію, проте не сказав, де ми зупинилися.

Ми вийшли на палубу. Консель, який майже ніколи нічому не дивувався, сприйняв повідомлення про наше місцеперебування спокійно: начебто це було природно, заснути під водою, а прокинутися під землею! А канадець думав лише про одне, чи ця печера, бува, не має інших виходів.

Ми поснідали і десь о десятій годині ранку покинули борт нашого судна.

— Ось ми знову на землі,