Читати книгу - "Печера"

сказала вона винувато. — Я… кажуть — «щаслива по вуха». Бо, ну ти розумієш… вистава…

Куточок його рота смикнувся й поїхав униз. Це було так дивно, так страшно й незвично — у Тритана, вічно трошки неуважного, спокійного й доброзичливого! — що Паула захлинулася власними словами.

— Чого ти мені не сказала?!

Їй здалося, що її торкнувся єгерський канчук.

Тритан нерухомо стояв у дверях, і лице в нього було таке, ніби от зараз, у цю хвилину він зірве її з дивана і жбурне головою об підлогу, так, щоб хруснули шийні хребці.

— Чого ти не сказала мені, що тобі дзвонили?! Що з тобою був зв’язок, чому ТИ, Пауло, МЕНІ про це не сказала?!

Вона мовчала, забившись у кут, притиснувшись спиною до диванної подушки.

— Відповідай!

Вона виставила перед собою руки — наче тремтячий заслін з розчепірених пальців міг її від чогось захистити:

— Не…

І він нарешті побачив у її очах своє власне відображення. Повільно розтис стиснуті кулаки, перевів подих; Паула сиділа не ворушачись.

— Пауло, ти собі не уявляєш, яке ти зробила… ця твоя дурість… забудькуватість, я не знаю, що… як… чому?! Чому ти мені не сказала, ти можеш пояснити?

— Я н-не знала, що це в-важливо, — промимрила вона заїкаючись.

Його губи знову смикнулися:

— Не бреши. Знала. Чого не сказала?

Вона скорчилась і заридала. Тритан, як і раніше, стояв у дверях, Паула фізично відчувала важкий погляд, що лежить на її голій шиї. На четвертому хребці, що вивільнився з-під халата…

— Ця його вистава, — нарешті сказав він глухо. — Сон рябої кобили. Лайно… Я повторюю їм про контроль. Обіцяю, доводжу… повну безпеку… І одержую оце таке… від тебе. Чому?..

Він розвернувся й вийшов, лишивши ридаючу Паулу на дивані та нерухому тінь знудженого охоронця на білій, білій стіні.

* * *

Телефон задзвонив о восьмій вечора. Не торкаючись слухавки, Раман уже знав, хто й навіщо дзвонить.

— Добрий вечір, пане Кович, вибачте, що турбуємо вас невчасно… Це служба інформації Триглава. Ви не могли б зайти до нас зараз, це недалеко, ми пошлемо машину?

— Я зайнятий, — сказав він, точніше, йому здалося, що сказав, бо слухавка стурбовано перепитала:

— Алло, пане Кович, ви чуєте?

— Я зайнятий, — сказав він, зібравши докупи всю свою лють. — Якщо хочете — завтра в цей же час.

— Завтра, — голос став сумний, — це вже не матиме сенсу… Не приховую, пане Кович, у нас для вас сумна звістка. Як відомо, на генеральному прогоні була присутня комісія з суспільної моралі…

Раман поклав слухавку.

Плювати.

Він плювати хотів на всі постанови Триглава. Він не підкоряється Триглаву, його безпосереднє начальство сидить в Управлінні…

Дев’ята година вечора. Кому, кому дзвонити?!

— Я вам покажу, — бурмотів він, гарячково шарпаючи нотатник. — Я вам покажу — комісія моралі…

Потім схопило серце — різко, як ніколи в житті, він устиг тільки схопити ротом повітря й опуститися на підлогу, конвульсивно притискаючи до грудей той-таки непотрібний телефонний довідник.

Не ламай комедії, сказав тверезий внутрішній голос. Ти знав. Треба було, щоб сьогодні відсвяткували…

— Плювати, — сказав він, корчачись від болю.

І світло жовтої настільної лампи повільно потьмяніло в його очах.

* * *

О десятій вечора вона здригнулася від телефонного дзвінка.

— Пауло, — сухий Тританів голос у слухавці. — Збирай речі.

Вона не стрималася й схлипнула. Увесь цей час їй було погано, дуже погано. Чорно, непроглядно, важко й задушливо.

— Пауло, — голос у слухавці трохи пом’якшав. — Нічого страшного. Просто збери свої речі, небагато, одну валізу… Все, що ти хотіла б узяти. У тебе є час.

— Я Стефані подзвоню, — сказала вона крізь схлипи.

Тритан помовчав.

— Знаєш… Не варто. Вона одразу ж примчить, почне… Одно слово, подумай, чи варто?

— Я людина, — сказала вона ледве чутно. — Я хочу просто… хочу спокійно жити.

— Так буде, — сказав Тритан зненацька ласкаво. — Не плач. Усе владнається — незабаром… Я приїду до дванадцятої, будь готова, добре?

— Я ж ХОТІЛА тобі сказати, — прошептала вона через силу. — Я ж збиралася… сказала б, я…

— Нічого страшного. Тепер не має значення… Бувай.

Короткі гудки.

* * *

Біля одинадцятої вечора у квартирі Ковича пролунав дзвінок у двері.

Раман сидів у кріслі. «Швидка» п’ять хвилин як поїхала; у кімнаті пахло так, як ніколи не пахне житло здорової людини, проте Раман почувався краще. Уже нічого.

Коли пролунав дзвінок, Раман подумав про двох молоденьких лікарок зі «швидкої», які, можливо, вирішили, що двох автографів на двох листівках буде замало, що за працю з устромляння шприца в режисерське сідало варто додати ще щось, наприклад, аналіз сечі на сувеніри…

— Заходьте! — крикнув він. Навряд чи крик вийшов хоч трохи голосний.

Той, хто дзвонив у двері, скористався запрошенням і зайшов. І по кроках його, широких і м’яких, Раман зрозумів, що реготухи зі «швидкої» тут ні при чому.

— Рамане? Це я.

Кович піднявся в кріслі, але одразу опустився назад.

Он як. Прийшов поставити крапку. Побачити його слабкість, побачити, як трясуться руки, а може, якщо пощастить, навіть і сльози…

Єгер.

Темна фігура у дверях перегородила світло, що падало з кухні.

— Рамане. Я прийшов сказати, що ви великий режисер.

Кович мовчав.

Треба було попросити реготух залишити відчинену кватирку. Тоді зрадницькі запахи лікарні вивітрилися б скоріше.

— Те, що ви зробили… це великий спектакль. Ви талановитіший за самого Скроя… Хоч його називають Вічним Драматургом. Ви поставили вічну виставу.

— Знущаєтеся? — запитав Раман хрипко.

Той, у дверях, похитав головою:

— Ні. Якби ваша вистава була бездарна… ну, хоч би ординарна. Ну просто вдала… вона мала б право на життя.

Надворі співали. Йшли, напевне, обійнявшись, веселі студенти й співали, співали, горлали…

— Усе, що народилося, — сказав Раман через силу, — має право на життя.

— Крім тих випадків, коли воно несе в собі смерть.

Раман перехопив його погляд. Тритан дивився на коробку касети, що сиротливо лежала на краю стола.

— Мистецтво, — сказав Раман люто, — не може нести смерть.

Пісня під вікнами віддалялася й віддалялася, щоб там, десь уже на сусідній вулиці, вибухнути сміхом і дівчачим радісним вереском.

Чоловік, що стояв у дверях, підніс до очей циферблат годинника:

— У мене мало часу. П’ять хвилин.

— Навіщо ви прийшли?!

— Щоб дещо вам сказати.

Тритан трошки відступив — жовта смуга світла, пробиваючись з кухні, лягла йому на лице.

— Я прийшов сказати вам, Кович, що ви геніальний режисер. Я прийшов сказати, що ви жалюгідний самозакоханий егоїст. Сліпець, що суне напролом. Я чудово розумію, що ви зараз відчуваєте, але мені вас не шкода.