Читати книгу - "Корсунь-Шевченківська битва: сторінки історії."

популяризації знань з історії України, у тому числі Корсунь-Шевченківської битви. Вже у 1994 році вийшов друком перший номер науково-популярного історичного видання «Корсунський часопис». З першого номера постійним його автором є доктор історичних наук, професор, отець Юрий Мицик. Видання користується популярністю як серед науковців, так і пересічних читачів. Авторський колектив Заповідника двічі був удостоєний обласної краєзнавчої премії імені М. Максимовича: за видання двотомного «Малого енциклопедичного словника Корсунщини» та за книгу «Корсунь староденний». Щороку Заповідник проводить наукові читання, а раз на два роки — науково-практичні конференції, які значно збагачують українську історіографію новими дослідженнями з історії Корсунь-Шевченківської битви.

14 травня 2008 року Указом Президента України Корсунь-Шевченківський державний історико-культурний заповідник отримав статус «Національного». Визначальним у цьому, безумовно, була наявність музею історії Корсунь-Шевченківської битви, де увічнюється безсмертний подвиг народу у II Світовій війні.

Незабаром країна відзначатиме 70 років з часу завершення Корсунь-Шевченківської наступальної операції. Однак пам’ять про неї буде вічною. І запорукою цьому буде також і музей історії Корсунь-Шевчецківської битви, кожний експонат якого застерігає людей не допустити війни. Музей — це святе місце для кожної родини, яка втратила своїх рідних і близьких в горнилі війни. Це — Храм Пам’яті всім, хто воював і віддавав своє життя на полях жорстоких битв.

Корсунь-Шевченківська битва у сучасних дослідженнях
Л.Г Овсієнко,
заступник директора з наукової роботи Корсунь-Шевченківського державного історико-культурного заповідника
Корсунь-Шевченківська наступальна операція. Хроніка подій

І. Оточення

У зимово-весняну кампанію 1944 року Ставка Верховного Головнокомандування планувала розгорнути наступ від Ленінграда до Криму, зосередивши на 1, 2, 3, 4 Українських фронтах сили, достатні для звільнення Правобережної України.

За задумом радянського командування війська 1 Українського фронту мали наносити головний удар на Вінницю та Могилів-Подільський, частиною сил на Луцьк і Христинівку, війська 2 Українського фронту — на Кіровоград і Первомайськ, частиною сил — на Христинівку, оточити і знищити групу армій «Південь» і з виходом до Карпат розколоти стратегічний фронт противника. Зустрічними ударами військ 3 і 4 Українських фронтів планувалось знищити війська групи армій «А» і визволити все чорноморське узбережжя.

Однак реалізувати первісний задум не вдалося. Правобережна Україна була звільнена в результаті проведення низки військових операцій.

Початок стратегічному наступу поклали Житомирсько-Бердичівська (24 грудня 1943 року — 4 січня 1944 року) та Кіровоградська (5-16 січня 1944 року) наступальні операції. Успішні дії військ 1 Українського фронту південно-західніше Києва та 2 Українського фронту північніше Кіровограда призвели до утворення виступу між суміжними флангами фронтів. Сили противника, котрі знаходилися на ньому, сковували дії військ 1 та 2 Українських фронтів.

Проаналізувавши ситуацію, що склалася, Ставка Верховного Головнокомандування в директиві від 12 січня 1944 року поставила перед військами двох фронтів завдання: «...Оточити і знищити угруповання ворога в звєнигородсько-миронівському виступі шляхом змикання лівофлангових частин 1 Українського фронту і правофлангових частин 2 Українського фронту десь у районі Шполи, бо лише таке з’єднання 1 і 2 Українських фронтів дасть їм можливість розвивати ударну силу для виходу до річки Південний Буг».

Перед 1 Українським фронтом було поставлене завдання: головні зусилля 27 армії, 5 гвардійського танкового корпусу, частини сил 40 армії направити на оволодіння рубежем Тальне, Звенигородка з подальшим висуванням рухомої групи на Шполу. У випадку необхідності залучити до цієї операції 104 стрілецький корпус. Головні зусилля 52, 4 гвардійської і частини сил (не менше двох корпусів) 53 армій 2 Українського фронту направити на оволодіння рубежем Шпола, Новомиргород і з’єднатися в районі Шполи з військами 1 Українського фронту. Дії наземних військ мала підтримувати авіація обох фронтів.

«...Знищення звенигородсько-миронівського угруповання противника, — сказано в директиві, — різко покращує наше оперативне становище на стику фронтів, відразу значно підсилює обидва фронти і забезпечує вихід наших військ на річку Південний Буг».

Площа виступу між суміжними флангами 1 і 2 Українських фронтів становила понад 10 тисяч квадратних кілометрів. Своєю вершиною виступ упирався в Дніпро в районі Канева і мав ширину біля основи майже 130 кілометрів.

На виступі оборонялися 9 піхотних і 1 танкова дивізії, моторизована бригада, танковий батальйон, б дивізіонів штурмових гармат, артилерійські й інженерні частини 1 танкової та 8 польової німецьких армій. За іншими даними, — 11 піхотних, 2 танкові дивізії, моторизована бригада та полк піхотної дивізії, підсилені трьома дивізіонами штурмових і одним дивізіоном важких штурмових гармат, а також велика кількість артилерійських та інженерних частин і підрозділів. Угруповання мало 1640 гармат і мінометів, 140 танків і штурмових гармат. Усі війська знаходились у першому ешелоні, але північніше Умані та західніше Кіровограда у противника було близько 8 танкових дивізій, які він міг швидко перекинути на напрямки наступу військ Червоної армії.

Німецька оборона мала глибину 6-8 кілометрів, складалася з опорних пунктів і взаємозв’язаних вузлів оборони, була слабкою в інженерному відношенні, але спиралася на щільний автоматно-кулеметний та артилерійський вогонь.

На суміжних флангах 1 та 2 Українських фронтів знаходилось 27 стрілецьких дивізій та 2 укріплені райони, а також 3979