Читати книгу - "Наречена Шульца"

чітко не бачить, жодної літери. Чи не так саме треба дивитися на чуже життя? Спіймала себе на цій думці — чуже життя. Так подумала про його і своє, про їхнє життя. Бо так тепер його сприймала — як щось далеке, чуже, дивне і навіть немислиме. Так, ніби час вже оповив усі емоції, розплющив їх і викривив. Бідолашний Бруно, бідолашна Юна. Герої якоїсь вигаданої інтриги, нічого більше. Вже не плоть від плоті, не суцільна боротьба, божевілля і справжня насолода. Бруньо та Юня. Пацієнти санаторію „Під Клепсидрою”…

Але обіцяла собі ще один лист. Якщо вже вона така спокійна, така холоднокровна, тоді вперед! Навмання. Може, цього разу доля буде прихильнішою.

До Роми — так, звісно, до його найсвятішої, платонічної (мабуть?) повірниці.

„Боюся, що цей рік праці у школі може вбити мене…”

Далі, далі… Цю тему ми вже пройшли, Бруно.

„Може, на противагу тому чавучому котку школи взяти — розпусту? Мені вже це спадало на думку”.

Що? Ще раз подивилася на дату. І адресатку. Романа Гальперн, 30 серпня 1937.

„Але це мене надто нервово вражає й виснажує — (у таких складних і небезпечних умовах, які тут маю — мале місто — учитель)”.

Що? ЩО?

Як це сталося, що не прочитала цього понад десять років тому? Мабуть, цього листа не було у попередній збірці з шістдесят четвертого року. Бо ж якби він був… Зняла книжку з полиці. Перевірила — був. Й усі ці речення також були. Всі до одного. Після розлуки з нею планував — не більше й не менше — розпусту! Знову хотів пововтузитися, покрутитися поміж тих своїх рябомизих шльондр з „інструкцією тілесної обслуги в руках”… Але просто чогось налякався… Вочевидь, неочікуваного результату слави — викриття. І скандалу! Пропорційного до тієї письменницької слави.

Це вже не ті часи, коли вони зі Сташком Вайнґартеном гасали по цих дрогобицьких борделиках у пошуках молодечих пригод. Звідки я це знаю? Та знаю, знаю. Це моя справа звідки. Віддавна, бо й справа вже давня. З двадцятих років. Але щоб тепер…

Неймовірно! Його щастя, що вона цих слів не помітила. Тоді, у шістдесят четвертому році. Десять, вже понад десять років тому. Вона б тоді його просто вбила. Не зважаючи навіть на те, що він вже давно помер…

Тепер могла лише посміхнутися. Бідолашний Бруно.

Подорожі в минуле були тепер наче наркотик. Я відкривала чергові сцени. Картини, монологи, обривки записів, на офісному папері, в конвертах і на картоні. І все було так само важливе, як і неважливе, бо вже нікого з нас обох не стосується, хоча колись… Недавно, в далекому минулому… стосувалося.

Чергові свідчення в ім’я… власне, в ім’я чого? Бо ж не завжди правди.

Використовує також образи, зібрані іншими. Адже Біограф про багато речей знав більше, ніж вона. Тож використовувала його знахідки. Часом, щоб відновити свою пам’ять, часом — цілком серйозно — щоб цю пам’ять створити. Усе записувала, переписувала, облікувала. Іноді коментувала. Траплялося, що злорадно. Робила помітки на берегах.

У березні 1938-го філософував, як і раніше, що найбільше нещастя — це „не прожити життя”.

Знову бідкався, що не може насолоджуватися красою весни. Тепер уже нарешті мав на це причину. „Дні та ночі проводжу без жінки і без Музи, й безплідно згасаю”. А все ж ми для чогось були потрібні — знавчині іншомовних слів, дешифрувальниці Геґеля й Канта. Всі красиві й неповторні. Схилені над ним, наче над скарбом. У тій, лише жінкам відомій службі… у почутті винятковості й незрівнянності найбанальнішої спільної справи. Ми вели з ним наші наукові баталії і, хоч, може, не задовольняли його найсильніших спокус, він залюбки піддавався цим нашим „тортурам”.

Що я мала знати, щоб ти залишився?

Безпорадна перед черговою скаргою Бруно, намагаючись заспокоїти його перед подорожжю до Парижа, досвідчена Гальперн урешті випалила: „Якби ти був у Варшаві [перейшли на ти, в результаті чого чим далі, тим менше у них було таємниць…!], я б поклала тебе в ліжко з якоюсь драпіжною істотою — іноді це допомагає”. Не лише поліглотка, ще й жертовний янгол! Боже мій!

Віткаци також мене розчарував. Начебто написав до Бруно після нашої розлуки (звідки ця ідея — може, жарт?), щоб він повністю змінив тематику своєї прози. Висловив це якось так порно-жарто-творчо: „розтягування маткових труб з метою досягнення остаточного вибуху сперми”. Дивний коментар до людських драм. Про мене в тому самому листі з жовтня тридцять сьомого року Бруно майже не обмовився… „Останнім часом про Юну не думаю”. Пише, що не думає. Значить, думає про те, що не думає. Скаржиться на домашні негаразди. Погрожує — скорше самому собі, — що хоче переїхати. „Я думав, що цього разу я вже прийму рішення сепарації…” Але все якось знову владналося.