Читати книгу - "Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку"

приклад для наслідування знаменита «Леопольдина» — кримінальний кодекс Леопольда Габсбурга (брата Йосипа II) для Великого герцогства Тосканського, в якому вперше втілилися гуманістичні погляди Чезаре Бекаріа, було скасовано смертну кару, тілесні та ганебні покарання.

Втім, посилення реакції на тлі Французької революції зумовило відмову від багатьох надбань освіченого абсолютизму й покликало до життя «Францискану» {Strafgesetz iiber Verbrechen und schwere Polizeiiibertretungen) — кримінальний закон про злочини й тяжкі поліційні проступки 1803 р. Цей акт був спрямований на посилення репресії і знову містив норми як матеріального, так і процесуального, права. Варто зазначити, що попередньо він був апробований як Кримінальний кодекс для Західної Галичини 1796 р.

Згодом після революційних подій «весни народів» кримінальний кодекс було прийнято в новій редакції 1852 р. (Strafgesetz uber Verbrechen, Vergehen und Uebertretungeri) — кримінальний закон про злочини, проступки і переступи. При цьому процесуальні норми з нього було вилучено й оформлено в окремий кримінально-процесуальний кодекс 1853 р. Кримінальний кодекс 1852 р. відзначався високим рівнем законодавчої техніки та діяв на території Галичини і після розпаду Австро-Угорщини до 1932 р. Що ж до кримінального судочинства, то 1873 р. було прийнято новий кримінально-процесуальний кодекс, який за ім’ям тодішнього австрійського міністра юстиції Ю. Глазаря дістав неофіційну назву «процедура глазеровська». Цей кодекс базувався на принципах публічності й усності судочинства, участі присяжних у розгляді тяжких злочинів, вільної оцінки доказів тощо. Крім кодексів, багато важливих положень містив затверджений імператорським розпорядженням 17 січня 1850 р. Статут кримінального судочинства, який знаменував перехід до змішаного типу процесу за французьким зразком[574].

Цивільний процес на приєднаних землях Галичини і Буковини спочатку регулювався Загальною ординацією судовою 1781 р. Згодом у порядку експерименту було запроваджено Галицький цивільний процесуальний кодекс (1796 р. — у Західній Галичині, 1807 р. — у Східній Галичині). Втім, подолати звичну судову тяганину й дорожнечу не вдалося, тому робота над загальноавстрійським кодексом продовжувалася. Черговий проект кодексу було підготовлено 1825 р., але набули чинності лише окремі його положення. Згодом побачили світ післяреволюційний кодекс 1852 р. («процедура цивільна») і відносно досконалий кодекс 1895 р. («процедура клейновська» за ім’ям розробника кодексу, австрійського юриста Франца Клейна), який базувався на принципах гласності, усності, змагальності та сприяв прискоренню розгляду судових справ.

У 1895–1896 рр. було внесено деякі зміни й у закони про судоустрій.

Певне значення для судівництва мали й кодекси матеріального цивільного права. Зокрема, синхронно з кодифікаційними роботами в галузі кримінального права і процесу були розроблені терезіанський проект 1766 р. та йосипинський кодекс 1786 р. Так само синхронно з відповідним кримінальним кодексом було прийнято експериментальний Цивільний кодекс для Західної Галичини 1797 р. Згодом на його основі було розроблено й затверджено Загальне цивільне уложення (Allgemeines Burgerliches Gesetzbuch, ABGB) 1811 p. — один із найдосконаліших кодифікаційних актів своєї доби.

Що ж стосується правової основи судочинства в Угорському королівстві, то тут тривалий час судова практика спиралася на угорське звичаєве право, кодифіковане в XV ст. у збірці Трипартіум, загальні принципи австрійського права й рецепійовані норми німецького права. Перший кримінальний кодекс з’явився в 1878 р., кримінально-процесуальний — в 1896р., а цивільно-процесуальний — в 1911 р. Ці акти діяли навіть після розпаду Австро-Угорщини. Цивільний кодекс існував лише як незатверджений проект.

Першими дослідниками особливостей становлення та розвитку судової влади в Галичині в XIX — на початку XX ст. були професори юридичного факультету Львівського університету П. Стебельський[575] і А. Горбачевський[576].

Фрагментарно цю проблематику розглядали в працях загальнішого характеру польські автори Е. Дубанович[577], Г. Гроссман[578], К. Гжибовський[579], В. Калінка[580], В. Лозинський[581], Б. Лозинський[582] та інші, а також українські науковці І. І. Кревецький[583] та М. М. Лозинський