Читати книгу - "Проект «Україна». Австрійська Галичина"

трійко другої, народ і співзапрошені клоуни — письменник, якого він не знав, і мандрівник, який свої мандри переробляв на доповіді з діафільмами […]».

Через призму ранньої юности назва розділу «Повернення додому в Ґаліцію» означає не тільки повернення Франциски Йордан 1) з Відня в родинний будиночок в Ґаліції і 2) в час ранньої юности одразу по Другій світовій війні, а й 3) у Haus üsterreich, імперію Габсбурґів. Ми бачимо, яку важливу роль у цьому поверненні відвідено Галичині.

Буквальне повернення утворює зовнішню рамку, в яку поміщені образні повернення. Якщо Францу розглядати як фігуру-метафору, стягування й антропоморфізацію образу Австро-Угорської монархії, то «Повернення додому в Ґаліцію» означає лише повернення в австро-угорський час. Таким чином Франца уособлює Дунайську монархію, ветхий будиночок в Ґаліції — «Дім Австрія» (Haus Österreich), в якому злилися ідея обійстя і його володарів («Дім Габсбурґів»).

Через покоління, розділене прірвою Другої світової війни, Інґеборґ Бахманн нав’язує діалог з Йозефом Ротом, «Книжка Франци» перебуває в розмові з «Готелем „Савой“», з Ротовим баченням габсбурзького міту, співтворцем якого його небезпідставно вважають, навіть якщо це, звісно, не єдина тема й заслуга його доробку і звести Рота до співця Габсбурзької монархії, як це робилося, коли Рота-письменника відкривали у 50-х і 60-х роках XX ст., годі.

На очевидний інтертекстуалізм «Книжки Франци», спрямований на творчість Рота, вказує, приміром, така цитата, яка містить спробу окреслення, що таке Ґаліція: «[…] від Ґаліції не залишилося нічого, крім факту, що лежала вона далеко обіч від залізниці й від дороги і від будь-якого сполучення і що до Відня потрібно було ще вісім годин, аби завезти когось до нормального шпиталю» («[…] und von Galizien war auch nichts mehr übrig geblieben außer der Tatsache, dass es abseits von der Bahn und der Straße und von jeder Verbindung fernab lag und dass man nun noch einmal acht Stunden bis Wien brauchte, um jemand in ein anständiges Spital zu bringen»).

Порівняймо з початком новели «Погруддя цісаря», цією, як ми вже мали нагоду переконатися, ідеальною експлікацією «туги за Габсбурґами» в творчості Рота і в широкому контексті габсбурзького міту: «У колишній Східній Галичині, теперішній Польщі, дуже далеко від єдиної залізничної колії, що з’єднує Перемишль і Броди, лежить сільце Лопатини, про яке я й збираюся розповісти химерну історію» («Im früheren Ostgalizien, im heutigen Polen, sehr ferne der einzigen Eisenbahnlinie, die Przemysl und Brody verbindet, liegt das Dörfchen Lopatyny, von dem ich im Folgenden eine merkwürdige Geschichte zu erzählen gedenke»).

Так як Волинь у новелі «Левіатан» репрезентує Галичину, а в новелі «Погруддя цісаря» Галичина — Дім Габсбурґів, так само Galicien у «Книжці Франци» виконує роль звукописного субституту Галичини, до того ж не так історичної, як тієї, що її виведено на сторінках художніх творів Йозефа Рота. Речення з «Книжки Франци», де йдеться про залізницю, дослівно повторює місце з речення в новелі «Погруддя цісаря»: «далеко обіч від залізниці» в Бахманн і «дуже далеко від єдиної залізничної колії» в Рота. Суголосся простягається на ціле речення, розростаючись від формально-лексичної до синтактико-змістової тотожністі. Підсилювачі «дуже» і «єдиної» відтворено в реченні з «Книжки Франци» за допомоги «обіч», яке в німецькій мові означає «дуже далеко», fernab, далеко «і від дороги, і від будь-якого сполучення», так «що до Відня потрібно було ще вісім годин, аби завезти когось до нормального шпиталю» (для порівняння: зі Львова до Відня через Краків потрібно було десять-одинадцять годин).

Обидва речення, в Бахманн і в Рота, відтворюють ввідну схему-кліше казки, де вона виражає неможливість верифікації подій чи події, що змальовуються далі. Юрґен Вертгаймер вбачає відсилання до габсбурзької Галичини через каринтійську німецько-словенську меншину шляхом метафоричної реномінації — долина Ґайльталь (Gailtal) у Каринтії і Галіція (Galicien). Інґеборґ Бахманн — перша австрійська і, можливо, повоєнна авторка загалом, яка відсилає у своєму художньому творі до Йозефа Рота, якого тоді щойно почали відкривати. Відсилає вона й до творчости Роберта Музіля — до його розлогого опису «Каканії» однаковою мірою, як і до мотиву андрогинности і гермафродитизму (Ізіс й Осіріс). Водночас Бахманн відмовляється від Музілевої іронії і Ротового сарказму, від субверсії, властивої обом попередникам, від будь-яких натяків на двозначність, наповнюючи тугу, яка залишається, винятково позитивними конотаціями.

Взаємне перетікання обох ідентичностей головної фігури незавершеного роману «Книжка Франци» (Франци-особи і Франци-метафори) перетворює Францу на образ-архетип. Зазнавши численних інтерпретацій, Австро-Угорська імперія стала postum культурною парадигмою, перетворившись із політичної моделі на поетичний міт. Такій ідеалізації, поряд зі схильністю до ідеалізації минулого як універсальної риси людини, посприяв, безперечно, досвід Центральної Європи 30-х — 40-х років XX ст., коли вона стала лабораторією, відтак полем зіткнення двох наймоторошніших у новітній історії людства тоталітаризмів.

На перетині ідентичнісних проекцій Франца постає шукачкою щастя, щасливої доби. Час єгипетської темряви радикально загострює кризу ідентичности Франци — геть навпаки до терапевтичної мети подорожі; єгипетська темрява описує «я» в пустелі, зокрема й у пустелі стосунковостей: «Після того, як випленталася з автобуса, її засудомило, в ній пішли один на одного два вороги, не кажучи нічого, крім: я чи я. Я і пустеля. Або я й інший. Нарешті, невдоволені половинчастістю, вони вирушили одне на одне». Бритта Геррманн вбачає в пустелі метафору внутрішнього спустошення Франци. Здається, однак, що Бахманн зуміла щось набагато фундаментальніше, а саме показала вичерпаність підвалин окцидентальної ідентичності й потребу принципово нового, інклюзивного дефініювання себе. В таких координатах Galicien з туги за минулим перетворюється на таку саму продуктивну модель, як і місто Львів у «дюссельдорфському» репортажі Йозефа Рота, хай навіть їм обом притаманний утопійний характер. Галичина втрачає субтеренний і вторинний характер, яким наділена на сторінках епопеї Роберта Музіля, Бахманн виводить її з ролі внутрішнього європейського орієнту: відкинений камінь стає наріжним.

Тимофій Гаврилів