Читати книгу - "Не озирайся і мовчи"

до Південного полюса… Марк уже зважував, які продукти покидатиме у сховках, коли раптом розгледів унизу, в долині, Соню. Дівчина стояла під дубом, неподалік купи сірих валунів і, задерши голову, дивилася на нього. Хлопець підняв руку й помахав їй. Соня не зводила з нього погляду, проте не відповіла.

Марк знову повернувся до розколини. Ідея з розкиданими вздовж маршруту складами не здавалася нездійсненною. Для її втілення знадобиться чимало часу, та часу в нього напевне буде вдосталь. Він зможе зберігати у сховках уже готову провізію, наприклад, запечену картоплю. І ще воду, звісно, без води ніяк. Картопля не зіпсується, і тоді він харчуватиметься нею на зворотному шляху…

Марк сів прямо. Соня чомусь не йшла з голови. Сонце та вітер сліпили його, хлопчак мружився та не міг позбутися відчуття, що щось негаразд. Щось було з біса неправильно і, немов камінець у черевикові, муляло. Певна річ, з такої відстані Марк розрізняв лише силует, утім, бачив достатньо, щоби зрозуміти, що Соня дивилася на нього. Якщо він зі своїм далеко не ідеальним зором побачив дівчину проти сонця, то вона мала так само, якщо не краще, бачити його. Він помахав. Чому не помахала вона?

Від вітру засльозилися очі. Марк згадав про бінокль. Витягнув його з-під пахви, притулив до очей і скерував скельця на підпертий валунами дуб.

Під деревом нікого не було.

61

Було б помилкою стверджувати, що Віктор Грозан не любив сина. Відсутність виявів любові ще не вказує на те, що любові немає. Упродовж нетривалого періоду — відтоді як Марк навчився розмовляти, й до моменту, коли хлопчак пішов до школи, — Віктор іще якось намагався виявляти почуття. І річ була не в тім, що йому не вдавалося, проблема полягала в тому, що вияви любові викликали у Віктора незрозуміле почуття сорому та ніяковості. А ще йому не подобалося, коли на нього тиснули. У дитинстві, що більше Бібі вимагала щось зробити, то більшою була ймовірність, що Віктор проігнорує її. І коли Яна взялася натякати чоловікові, що він міг би проводити із сином більше часу, Віктор почав демонстративно віддалятися — навмисно затримувався на роботі, раніше йшов із дому, — а коли повернувся Арсен, узагалі відсторонився від виховання хлопця. Цікавитися, певна річ, не перестав, однак спостерігав за Марком із боку, ніби за чужим сином. Тепер Віктор розумів, що це неправильно, та не уявляв, як виправити ситуацію.

Чоловік напівлежав на своєму ліжку в спальні й, попри те що працював телевізор, тупився у вікно. За шибкою тихо шурхотів дощ. Після того як хлопчак подався гуляти (хоча Віктор не міг збагнути, де він може тинятися за такої погоди), чоловік безперестанку думав про сина. Він усвідомлював, що помилився, нагримавши на Марка, особливо зважаючи на пережите ним, але за час, який сплинув після їхньої розмови, не зробив нічого, щоб побороти власну дріб’язковість і першим наважитись на примирення.

Такі думки гнітили. Щоб виштовхати їх із голови, Віктор вирішив почитати. Раніше це допомагало, хоча за рік, що минув відтоді, як він улаштувався на роботу до «Затишної кімнати», Віктор не брав до рук жодної книги. Він пішов до вітальні й дістав із книжкової шафи роман Артура Гейлі «Вечірні новини». Яна купила книгу півроку тому, коли їздила у відрядження до Києва. Віктор вирішив узяти саме Гейлі, бо бачив, як минулого тижня за цим романом сидів Арсен. Чоловік повернувся до спальні, вимкнув звук на телевізорі, після чого, ні на що особливо не сподіваючись, розгорнув книгу. Віктор не помітив, як історія повністю поглинула його. Перша сотня сторінок зайшла на одному подиху. О пів на першу, на секунду відірвавши погляд від книги, він відчув, що зголоднів, одначе не захотів відволікатися від читання. Чоловік наче дивився фільм, у якому саме розпочалося викрадення сім’ї головного героя…

Рафаель, який допомагав Карлосу впоратися із Джессікою, затулив їй рота долонею, а іншою рукою заштовхав до пікапа. Потому сам заскочив до машини й скрутив її, вона кричала і відбивалася. Очі Джессіки були дикими. Рафаель рявкнув Баудельйо:

— Apurate![33]

Колишній лікар дістав із медичної сумки марлевий тампон, щойно просякнутий етилхлоридом. Приклав марлю до носа та рота Джессіки. Її очі миттю закрилися, тіло обм’якло, і вона втратила свідомість. Баудельйо задоволено видихнув, попри те що знав, що етилхлорид діятиме лише п’ять хвилин…

Погляд зірвався із рядка й несамохіть злетів вище. Віктор іще раз перечитав речення, з якого починався абзац: «Лікар дістав із медичної сумки марлевий тампон, щойно просякнутий етилхлоридом»… Воно ніби вирвало його зі сну. Думки повернулися до Марка, а потім перескочили на той день, коли вони з дружиною розгублено тупцяли на порозі 15-ї школи після розмови з директором Старжинським і Центнеровими батьками.

(що ти придумаєш?)

(ти тільки й розказуєш, як займешся сином)

(але в тебе ніколи немає часу…)

Віктор загорнув книгу, заклавши пальцем сторінку, на якій перервав читання. Кілька хвилин сидів, тримаючи роман на коліні й нервово вистукуючи п’ятою по підлозі. Міркував. Потім підвівся, відклав книгу й почав одягатися.

Друзів у Віктора не було. Він мав чимало знайомих, умів легко налагоджувати зв’язки, особливо, коли це було йому вигідно, проте серед них не знайшлося б нікого, хто міг би по-приятельськи поплескати його по спині під час випадкової зустрічі. Людей довкола себе Віктор поділяв на тих, кому винен він, і тих, хто винен йому. Останніх нараховувалося значно більше.

Одним із таких був колишній анестезіолог пологового будинку № 2 Григір Мовчан. Грозан і Мовчан разом навчалися в школі, проте ніколи не вважали один одного друзями. Навіть знайомими їх було важко назвати. На початку літа 2008-го, коли Віктор працював директором магазину «Будинок іграшок», одна із пацієнток Мовчана внаслідок невдалої інтубації[34] не прокинулася після операції. Жінці планували провести кесарів розтин. Анестезіолог увів її в стан наркозу, проте неправильно вставив у горло трубку для легеневої вентиляції. Трубка перекрила гортань, обмеживши доступ повітрю. Лікарі зауважили, що жінка не дихає, лише через кілька хвилин, коли вона вже посиніла. Виявивши помилку, Мовчан зробив кілька спроб правильно розташувати трубку, та це не допомогло — дихання не відновлювалося. Жінку взялися реанімувати: надрізали горло, якимось дивом запустили серце, та попри це свою доньку вона народила вже в глибокій комі. Породілля пролежала в комі ще три місяці, після чого, не приходячи до тями, померла. Так склалося, що ця жінка до виходу в декрет працювала у Вікторовому магазині. Грозан знав усю її сім’ю та після