Читати книгу - "Чорна акула в червоній воді"

Берег був зовсім поряд. Але висока швидкість не дозволяла Прищеві пристати. Він намагався схопитися за якусь гілку, але лише обідрав руки. Спробував загальмувати веслом, та весло, наче зроблене з пап’є-маше, тріснуло і в руці у Прища залишився лише його шматок. Прищ був у відчаї. Він заплющив очі і в ту ж мить сильний удар трохи не викинув його у воду. Човен наштовхнувся на щось тверде.

Коли Прищ наважився відкрити очі, то зрозумів, що човен застряг між поваленим деревом та берегом. Далі річка ще звужувалася між високими берегами і грізно гуркотіла серед частоколу зубів-валунів.

Прищ виліз на дерево, прив’язав до нього човен і, лише ступивши на берег, перевів подих. Подерся на кручу. З кручі було видно, що пороги швидко закінчуються, а за ними стелиться гладеньке плесо. Треба взяти човен, перенести його берегом і пливти далі. Це все ж безпечніше, ніж іти лісом.

Прищ почав спускатися, але, на своє здивування, на місці човна не знайшов. Він добре пам’ятав, як прив’язав човна до корча і перевірив міцність мотузки. Куди міг подітися човен?

Прищ кинув поглядом навкруги і побачив жовте шмаття човна, що зачепилося за один із кам’яних зубів. Значить, або перервалася мотузка, або… Він опустив очі, сподіваючись побачити шматок мотузки, що мав залишитися. Але побачив лише слід ноги. Не своєї ноги. Слід величезної ноги, схожої на людську.

Прищ відразу збагнув, що то був за слід. Значить, та істота, що вбила Азіата, а раніше — Шатла та Касіуса Клея, десь тут! Прищ дістав пістолет і зняв його з запобіжника. Значить, та істота знала про пороги і чекала його тут, як бика на бійні. Або йшла за ним берегом. Може, сховатися? А якщо вона має нюх, не гірший за собачий? Можливо, йому вдасться зачаїтися в якійсь печері? Але в цих печерах має бути повно гаддя, якого він так боїться. Якщо він полізе до якоїсь печери, його обов’язково вжалить змія.

Думки плуталися в голові. Коли він буде так панікувати, то стане надто легкою здобиччю. Прищ стис голову руками. Спокійно. Та істота десь тут, зовсім поряд. Тому, по-перше, треба швидко йти звідси. А далі буде видно.

Прищ підвівся і, тримаючи пістолет напоготові, почав здиратися на стрімкий берег. Гранітні брили були слизькими від вологи. То тут, то там йому доводилося перелазити через стовбури дерев, що застрягли між валунами, мабуть, під час повені. Трохи далі, між брилами на березі, ріс молодий сосняк.

Прищ ніколи не був набожним, але йому на розум прийшла думка, що то кара йому та його друзям за гріхи. Він бурмотів звернення до бога про допомогу і обмацував скелі, намагаючись знайти хоч якусь схованку.

Прищ не мав жодної уяви про те, де знаходиться, лише інстинктивно вибрав напрямок по течії у бік міста. Час від часу він зупинявся і, витягнувши шию, вдивлявся в туман. І прислухався, чи не чути позаду кроків.

Іноді йому вчувалося шурхотіння, немов щось повзло в кущах, і тоді він націлював у той бік пістолет і щосили горлав:

— Виходь, що б там не було! Мерщій виходь, бо стрілятиму!

Та щоразу виявлялося, що то шурхотіння гілок під подихами вітру, або й просто витвір його уяви. Кілька разів Прищ потрапляв у зарості сосняку, і тоді голки безжалісно шматували його тіло і намагалися вирвати зброю. Але Прищ не зупинявся, бо знав, що тут, у своїй безпорадності, буде легкою здобиччю. Може, вибрати найвище дерево і спробувати здертися на нього? Але не виключено, що та тварюка чудово лазить по деревах, а крім того, він знову згадав про плазунів і, зокрема, про гюрзу, що тоді вигрівалася на стовбурі. До дідька і дерева, і печери! Жах перед гаддям був сильнішим навіть за жах перед невідомою потворою.

Прищ не зупинявся, поки з туману не виринула скеля, що підіймалася майже вертикально вгору. І вправо, і вліво теж простягалися кам’яні стіни. Він наче опинився у вирізі двох скель, що сходилися під гострим кутом.

Прищ опустився на землю у знемозі. Треба або повернутися, або спробувати здертися нагору. Так, можна спробувати здертися на цю скелю і залягти там, принаймні поки не розійдеться туман.

Прищ засунув пістолет за пояс і почав здиратися на скелю. Він вигинався, немов вуж. Притискувався до скелі, немов до коханої жінки. Жах гнав його все вище і вище. Кілька разів він намагався роздивитися, чи високо здерся, але цьому заважав остогидлий туман. Хоча, можливо, то було й на краще, інакше його рухи сковував би страх висоти. Піт заливав очі, та Прищ усім тілом припадав до стіни, не маючи змоги підняти руку, аби його стерти. Кінцівки були вигнуті під неймовірними кутами. Але він все ж підіймався сантиметр за сантиметром.

Нарешті Прищ опинився на виступі, на якому не треба було поводити себе зі скелею, наче з жінкою. Деякий час він лежав, розпластавшись, а потім став рачки. Вище починалася майже вертикальна гладенька скеля. Зліва та справа теж підіймалися гладенькі стіни…

Щілина, якою він підіймався, закінчилася. Ну добре, тепер він візьме у руку пістолет і буде чатувати на ту тварюку, котра, дяка богові, може дістатися до нього лише знизу. А коли туман розсіється, він якось дасть собі раду. Прищ взяв пістолет у руку, вмостився зручніше і заходився