Читати книгу - "П'ятнадцятирічний капітан, Жуль Верн"

анітрохи не жалкував за цим. Зате тварин тут не бракувало. Грайливо вибрикували зебри, вискакували й щезали табуни антилоп, з яких найграційніші антилопи-каами. Ввечері всі ці мирні тварини зникали і виходили хижаки - леви та леопарди. Однак досі втікачі не мали сутичок ні з лісовими, ні з річковими хижаками.

Майже щодня пополудні вони підпливали до правого або лівого берега і Дік Сенд сходив на землю.

Доводилось поповнювати запаси харчів. У цих диких місцях не було ані маніоку, ні сорго, ні маїсу, ні фруктів. Власне, все це росло й тут, але в дикому стані, його не можна було їсти. Тож Дік Сенд хоч-не-хоч полював, дарма що звуки пострілів могли привернути увагу тубільців.

Вогонь мандрівники добували з допомогою тертя, обертаючи дерев’яну паличку в ямці, видовбаній у сухій гілці смоковниці. Вони перейняли це в тубільців, а може, і в мавп. Адже дехто з дослідників твердить, що горили добувають вогонь саме в такий спосіб. Потім на багатті смажили великі шматки м’яса антилопи або лося - їжу на кілька днів.

4 липня Дікові Сенду вдалося одним пострілом забити антилопу «поку». Це була тварина п’ять футів завдовжки з довгими рогами, прикрашеними наростами у вигляді кілець, з жовтаво-червоною шерстю, поцяткованою білими плямками, та білим черевом. Її м’ясо всім припало до смаку.

За підрахунками Діка Сенда виходило: до 8 липня вони пропливли щонайбільше сто миль. Проте й це вже була чимала відстань. Тільки тепер Дік Сенд почав себе питати, куди ж принесе їх річка, яка, здавалося, не мала кінця-краю. Досі вона увібрала в себе лише кілька маленьких приток і майже не поширшала. Спершу вона текла на північ, а далі повернула на північний захід.

Річка теж годувала мандрівників. За вудку їм правили ліани, за гачки - гострі колючки. Вони ловили «санджіку» - дрібних рибок, дуже ніжних на смак, які довго зберігаються, коли їх прокоптити; чорну «узаку» - теж смачну рибу; головату «монде» з цупкою щетиною замість зубів; маленьких «дагала», що водяться в проточній воді й належать до породи оселедців. «Дагала» схожі на мальків, яких ловлять у Темзі.

9 липня вдень Дік Сенд зазнав ще одного випробування. Він був один на березі й саме підстерігав кааму, роги якої виднілися з кущів. Тільки-но він вистрелив, як за тридцять кроків од нього на берег вискочив другий - дуже страшний - мисливець. Він, безперечно, з’явився по свою здобич і не збирався поступатися нею.

Це був велетенський лев тієї породи, яку тубільці називають «карамо». «Карамо» анітрохи не схожі на так званих ньясських безгривих левів.

Лев був футів із п’ять заввишки. Чудова тварина!

Одним стрибком він опинився біля каами, зваленої кулею Діка Сенда. Антилопа забилась у пазурах страшного хижака.

Рушниця Діка Сенда була розряджена. Перш ніж він устиг закласти новий набій, лев помітив його. Проте він поки що тільки пильно стежив за юнаком.

В Діка Сенда вистачило мужності зупинитись і заклякнути на місці. Він чув, що в таких випадках це іноді може врятувати. Він не робив спроби ані перезарядити рушницю, ані втікати.

Лев і далі пильно стежив за Діком налитими кров’ю котячими очима. Він ніби вагався, яку здобич вибрати: ту, що билася під його лапою, чи ту, що не ворушилася. Якби не каама, Дікові Сенду настав би кінець.

Минули дві довгі хвилини. Лев дивився на Діка Сенда, а Дік Сенд на лева.

Нарешті лев зробив вибір. Схопивши в пащу тріпотливу кааму, він поніс її в зарості, як собака зайця. Дік бачив, як бив по кущах його цупкий хвіст і як лев зник у високих заростях.

Про всяк випадок юнак простояв непорушно іще якийсь час, а потім повернувся до своїх супутників. Він не сказав їм про те, від якої страшної небезпеки щойно врятувався. Він тільки подумав, що якби втікачі не пливли по річці, а пробиралися до узбережжя лісами й рівнинами, де стільки хижих звірів, то навряд чи хто з них залишився б живий.

Край і далі здавався безлюдним. Та, мабуть, він не завжди був такий. Місцями, де береги були пологі, траплялися сліди селищ. Досвідчені мандрівники, які не раз бували в цій частині Африки,- приміром, Девід Лівінгстон - безпомилково вгадали б це. Побачивши живоплоти з високих молочаїв, що збереглися довше, ніж солом’яні халупи, самотню в загороді священну смоковницю, вони відразу впізнали б рештки колишнього селища. За звичаєм багатьох тубільних племен, після смерті вождя дикуни покидають селище й перебираються кудись-інде.

Можливо, цей край, як і інші області Африки, населяють племена, що їм за житла правлять викопані в землі ями. Ці дикуни, що стоять на найнижчому ступені розвитку, виходять із своїх нір тільки вночі, як ото хижаки із лігов. Зустріч і з тими, і з тими однаково небезпечна.

Дік Сенд не сумнівався, що це - країна людоїдів. Двічі або й тричі він бачив на галявинах рештки багаття з обгорілими людськими кістками - сліди жахливого бенкету. Лиха година могла привести людоїдів на берег саме тоді, коли Дік Сенд полюватиме. Тим-то він сходив на берег дуже рідко і щоразу просив Геркулеса, щоб той при найменшій тривозі, не чекаючи його повернення, відчалював од берега. Чесний негр давав обіцянку, але весь час, поки Дік був на березі, потерпав за нього і ледве приховував це від місіс Уелдон.

Вечір 10 липня був особливо тривожний. Вдалині, на правому березі, мандрівники вгледіли село з будівель на палях. Русло там ширшало, утворюючи ніби бухту, над якою на дерев’яних помостах стояло хижок тридцять. Течія несла пірогу просто на палі; годі було й думати об’їхати їх: під лівим берегом з води рясно стирчало каміння.

В селі жили люди. В деяких хижках горіли вогні. Хор голосів тяг журливу пісню. Якби, на нещастя, тубільці напнули сіті між палями, як це іноді буває, пірога заплуталася б у них, а поки її виплутували б, на ноги піднялося б усе село.

Стоячи на носі, Дік Сенд пошепки віддавав команди, лавіруючи так, щоб човен не наштовхнувся на вузькі палі. Ніч стояла місячна, було видно, куди правувати, але водночас було видно й пірогу.

О лихо! На помості над самою водою сиділи два тубільці, голосно розмовляючи. Течія несла пірогу просто до них. Дикуни неодмінно помітять суденце! А що, як вони знімуть галас і розбудять усе