Читати книгу - "Хіба ревуть воли, як ясла повні, Мирний"

ти мене заведеш у такий двiр, що й коляки скуштую...

Усi засмiялися.

- Та в такий же то й думка завести, - жартує Чiпка, - бо однак тобi нiхто бокiв не мне... Христi б, як жiнцi, годило­ся... Та що ж, коли вона така добра вдалася, що нiколи й слова насторч не скаже!

- Та годi вже тобi жартувати. Кажи справдi: кого за-ду-мав брати? - допитується Христя.

- А хочеться знати? хочеться?

- Авжеж, хочеться...

- Ну, хай же кортить, коли хочеться...

- Ну-бо, кажи; а то й Грицька у старости не пущу.

- Та я й сам не пiду, коли не скаже.

- Нiчого вже з вами робити, - каже Чiпка: - треба при­зна­тися... Знаєте Гудзiвку?

- Яку? Одарку? - питає Христя.

- Нi, Галю.

- Яку це? - питає Грицько, роздумуючи.

- Москалеву дочку... того москаля, що на хуторi живе.

- Не зна-ю, - одмовляє з протягом Христя. - От, ди­вись: i потелiпався ж на хутiр шукати, буцiм у селi дiвчат трохи!.. I чого його туди понесло?!

- Понесло... - усмiхаючись, каже Чiпка. - Так кажи, Гри­ць­ку, чи пiдеш?

- На коли?

- На ту суботу, - гулящий день буде.

- На суботу - можна.

- Гляди ж, Грицьку! А поки що - прощавайте. Ще тре­ба в одно мiсце бiгти...

Чiпка пiшов, а Грицько з Христею завели розмову про його.

- От, дивись, Христе: таки будуть люди з цього Чiпки! Оце одружиться, а жонатому, звiсно, вже не те, що паруб­ковi.

- Хiба його не видно й спершу було, що вiн чоловiк пу­тящий? Чи до роботи, чи до майстерства - до всього вда­в­ся.

- А пив же та волочився як?! - згадав Грицько.

- Молодий був, дурний, а постаршав - за розум узявся, - одказує Христя.

- От тепер i старiй Мотрi таки спочивок буде, а то сердешна мати не знала спокою нi вдень, нi вночi...

- Бозна ще яка невiстка буде...

- Та що невiстка? Хай яка там вона собi не буде, а вiн, як син, повинен не дати в образу рiдної матерi.

- Та бувають, Грицьку, такi, що ти їй хоч кiл на головi теши, а вона - як тiєї, та й тiєї...

- Ну, в мене б вона не тiєї заспiвала.

- То ж то у тебе.

- А що ж? Цебто попустити, щоб чорт батька зна що моєю рiдною матiр'ю верховодило? Нi, мабуть би, прикусил­а вона язик, зцiпивши зуби!

- Що ж, якби оце в тебе й справдi мати була, то це б i менi так було?

- Так ти ж, Христе, не така... Я знаю, що ти б i матерi моїй догодила б, як менi...

- То ще, яка б була мати.

- Та ти усякiй матерi догодиш. А Чiпчина мати чим не поважна людина?

- Та я за бабу Мотрю нiчого й не кажу. Спасибi їй, вона така добра до нас, немов рiдна. Я кажу за других. Он, у Василенка: на вiщо невiстку перевела? Як iшла - як кали­на була та гладка, як пiч, а тепер - як з хреста знята! Он-то якi бувають свекрухи... Такiй сам чорт не вгодить, не тiльки невiстка.

Отак вони довго балакали. Слово за слово чiплялося; одна думка нанизувалась на другу - то заходячи на лю­дей, то звертаючи на Чiпку.

- Ти ж менi розкажеш, яка там молода, - вже лягаючи спати, каже до чоловiка Христя. - I де вiн її видрав!!.

- Та вже ж побачимо, що там за цяця така, то й розка­жу, - одмовив Грицько, i собi вкладаючись.

Рано звечора погасили свiтло син з матiр'ю. Рано зве­чора вони полягали спати, натомленi денними пригодами. Оже сон не йшов обом їм на думку.

Йому знай привиджувалась Галя, весела, як ясочка, - як вона буде бiгати по хатi та порядкувати... Тiльки шкода: хата тiсна; треба нову ставити, - промигнуло в думцi, й ви­кликало цiлий рiй... Йому вже ввижається, що вiн розвалив оцю хату, а заложив нову, з свiтлицею, з ха­тиною, з вели­кими вiкнами... "У хатинi ми будемо жити, - радиться вiн з Галею, - мати, мабуть, не злазитиме з печi; а свiтлиця - чу­жого чоловiка прийняти... Добре, Галю?" Галя засилає йому погляд згоди... Пересновуються його думки з її думками; викликають усмiшку, радiсть... Добра надiя пестить його серце. Чiпка забуває давнє життя, забуває все, що було - минуло: на легеньких крилах пруд­кої думки несеться вiн уперед, далi... у рай тихого щастя...

Мотря думала теж про Галю. Тiльки не веселi, а смут­нi думки обхопили материну голову. "Господь. його знає... - думала вона. - Хоч би я її бачила коли, хоч би чула її мову, голос... Може, там така, що й не приступ; а може, з тих, що аби зав'язати свiт парубковi, а то й кине - другого знайде... Мiж багатирками i такi часом бувають... Звiсно- з жиру! Ви­росте в розкошi та в достатках; само нiколи не гнуло свого стану, не кололо бiлих рук об колючу стерню, - все те най­мички... А тут побачить, що все те треба своїми руч­ками та пучками... вiзьме та й кине... Хi­ба тепер як на свiтi стало?!"

Вiд таких думок та гадок сердешна мати знай пере­кочувалась з боку на бiк та важко зiтхала.

- Ви не спите, мамо?

- Нi, сину.

- Чому ж ви не спите?

- Та так... усе думки такi лiзуть у голову...

- Не журiться, мамо!

XXVI

НА СВОЇМ ДОБРI

У суботу заслав Чiпка старостiв до Максима. У недiлю були оглядини в Чiпки. Максим не забував старосвi­тського звичаю: поїхав сам i вблагав Явдоху поїхати на оглядини.

Максим знав, за кого вiддавав дочку. Не дуже дерла йо­му очi вбога Чiпчина хата й старенька, бiдно зодягнена мати. Не так на те Явдоха глянула: не так воно вразило її горду пиху. Про самого Чiпку - грiх слово сказати! Та йо­го хата низенька й тiсна, його мати згорблена, стара, висушен­а гiркою нуждою та лихом, розкопирсали хижу, падку на розкошi та на прибуток натуру Явдошину.

Як вернулися з оглядин, вона накинулась мокрим ря­дном на чоловiка. Максим, добре знаючи її натуру гаря­чу, воркотливу, вийшов з хати та нарошне довго копи­рсався коло хазяйства. Тодi Явдоха прискiпалась до Галi:

- Ну, так! придбаєш, дочко, свекруху на весь