Читати книгу - "Таємниця Чорного Дракона. Світ Білого дракона, Аманді Хоуп"

Глава 87

На його слова, один з тих, хто був поряд із прекрасною білою незнайомкою, відповів, що її магія ще тільки прокидається, і дівчина не може відкрито її демонструвати.

Я спохмурніла, щось у цьому було неправильне. Це відчуття з'явилося на рівні інстинктів, але я відчувала каверзу.

Дія на цьому не закінчилася. Наступної хвилини двері знову відчинилися. Цього разу двоє придворних панів вели під руку сліпого старого.

«Видячий» – тут же спало на мій розум.

Він був не таким противним, як той, що являвся мені уві сні, але теж неприємним.

Старого підвели до білобрисої красуні і відпустили. Він обвів своїми незрячими очима зал і різко заговорив таким голосним і скрипучим голосом, що я здригнулася. Звідки в такому немічному тільці такі децибели?

- Я відчуваю! – проголосив сивий дід. - Магія Білого дракона тут! Я бачу її подих!

І він розплився в премерзкій беззубій усмішці, при цьому повернуте обличчя його зовсім не до білої дівчини. Цілком незрозуміло було що він і де побачив.

Навіть здалося, що цей товариш дивиться на мене, якщо це можна назвати поглядом. Поспішила сховатися, раптом хто теж зверне увагу і мене виявить.

Після слів старого народ зашумів, дівчина посміхнулася до Чорного дракона, а мені захотілося стерти її посмішку хуком праворуч. Їй пощастило ще, що принц ніяк не відреагував, не знаю, що у нього в душі діялося, але принаймні зовні він висловлював холодний спокій.

Стоп, а він може читати думки і повинен знати точно Білий дракон красуня або тільки прикидається.

Намагалася розглянути на його обличчі хоч якісь емоції, зрозуміло було, що він незадоволений і навіть злий. Невже дівчисько обвішалося амулетами? Тоді я їй не заздрю, принц так цієї справи не залишить.

Мимоволі згадала той момент, коли він у мене почув амулет. Мені тоді не до жартів було, думала, розірве, такий злий був. Тепер принц дивився на неї набагато стриманіше, навіть якщо і виявив щось, не став розкривати перед натовпом. Серце знову стислося від болю. Що, якщо він нею зацікавився? Мене від подібної думки навіть у піт кинуло холодний.

Той, хто бачить більше, не сказав ні слова, тільки кивав, як китайський бовдур на всі розпитування, і безглуздо посміхався. Розуміючи, що від нього більше не доб'ються нічого, народ заходився вітати білу дамочку. Кожен поспішав розсипатись у компліментах, вона їх прихильно приймала, але весь час поглядала на принца Асгарда, який, здається, не збирався радіти такому відкриттю. Це хоч трохи зігрівало душу.

Імператор теж підвівся зі свого трону і спустився вниз, висловивши тим самим свою повагу до Білого дракона.

Настав час йти, все, що мені потрібно, я вже почула. У спільній метушні, посеменила до виходу, низько опустивши голову, і прокручуючи в думках побачене. Як вчинить Асгард далі і чим це загрожує, залишалося тільки чекати.

У будь-якому випадку я примушу з собою рахуватись. Якщо вони думають, що я тихо відійду убік, то глибоко помиляються.

Вискочивши із зали, насамперед знайшла Ваньку, він немов олов'яний солдатик застиг біля входу, чекаючи.

- Змотуємось! - прошепотіла братику, і ми побігли до того вікна, через яке сюди проникли.

Вилетіли швидше, ніж залетіли. Іван проніс нас повітрям подалі від палацу, спустившись на землю в саду.– - - Ну? – нетерпляче спитав він, поки ми йшли до альтанки.

- Гарного мало, - відповіла кисло. - Бачила дівчину, яка Білий дракон, вона і справді, зовні вся біла. Сказати чесно, вродлива. І виглядають удвох вони добре. Одне радує, принц не кинувся одразу ж до неї в обійми.

- Лялю, що робитимеш? - запитав братик, з тривогою дивлячись на мене.

- Не знаю, - кинула невпевнено. - Поки на думку нічого ділового не спадає. Єдиний мій шанс – це якщо Дракон несправжній, і це все провокації правлячої верхівки. Але ця можливість настільки мала, тим більше, що Видячий підтвердив її реальність, що я навіть не думатиму в той бік.

У цей момент ми дісталися альтанки, де залишили свій одяг. Треба було швидко переодягнутися і повернутися додому до приходу Асгарда.

- Вибач! – знову похнюпивши голову, закінчив Іван, переодягаючись у спорядження воїна.

- Гаразд тобі, - перебила хлопця, затягуючи пояс на сукню. - Я ще не здалася. Пригоди продовжуються, буде що на старості згадати. Повернуся додому, книжки писати почну. Дивись, автором бестселерів стану.

- Ти хочеш повернутись додому? - нещасно перепитав Ванька, завмерши.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍