Читати книгу - "Не повертай мене, Джулія Рейвен"

Глава 22.2.

Орендований лімузин плавно зупинився біля металевої брами маєтку помічника мера. Господи, та це ж цілий палац!

Наша компанія, немов за командою, завмерла і забула як дихати, коли охоронець перевіряв фіктивні запрошення у водія. За легендою, запрошені лише конкурент чоловіка, Марат Малиновський, Емма та ми з Яном, зрозуміло, під вигаданими іменами відомих підприємців.

— Ви всіх гостей так уважно оглядаєте? — відкривши вікно, щоб наші обличчя залишалися непомітними, невдоволено уточнив конкурент Артема. — Чи тільки я удостоєний особливої честі? 

— Ні, що Ви, вибачте за затримку, — розгублено забелькотів охоронець. Очевидно, злякався, що гість поскаржиться, і йому прилетить покарання від господаря, — Марат Малиновський плюс троє, — він сповістив по рації начальника охорони та відчинив ворота, — приємного вечора!

Полегшено видихнувши, я до кінця не вірила, що охорона так легко повелася. Доля надто прихильна до нас останнім часом.

— Дякую, що допомагаєте, — я подякувала Марату, коли ми в'їхали на територію маєтку. 

— Ну що ви, Мія, не варте подяк, — зробивши ковток шампанського, він вальяжно розсівся на шкіряному диванчику. Обхопивши ніжку келиха, він нервово мазнув язиком по нижній губі, — Ваш чоловік відібрав у мене все. Привселюдно зганьбив. Я не міг прогаяти можливості насолити Яворському і засвідчити епічний кінець його кар'єри.

— Так, сьогодні Артем отримає по заслугах.

Побіжно посміхнувшись, не знаючи, що ще можна сказати, я пригорнулася під бік Яна. Хочу, щоб це все швидше закінчилося і ми повернулися додому. Або правильніше сказати, у квартиру, яка замінює нам дім.

Ми свідомо пропустили початок заходу. Наплювавши на всі правила пристойності, запізнилися на кілька годин, щоб потрапити виключно на фінальну частину вечора — благодійний аукціон та подяку від меценатів.

— Мені потрібно 40 секунд, щоб підключитися до екрану, — Нік хруснув шиєю і взявся до роботи. Його пальці ні на секунду не зупинилися, активно торкаючись всіляких клавіш ноуту. 

— Він, типу, геній? — дивлячись на все це, шоковано спитав Марат. Доза ігристого трохи сп'янила його, і питання прозвучало з легкою шепелявістю.

— Просто хороший фахівець, — не підвівши очей, відповів Нік, — ще трохи і... — він задоволено пирхнув, — і тепер ваш вихід, пані та панове. Хутчіше, вистава почнеться за хвилину.

Після його слів моя попередня впевненість лякливою кішкою сховалася кудись подалі. Шлунок звело від жаху, тому що через тоноване скло я побачила широко усміхненого Артема в компанії помічника мера. По-дружньому поплескавши його по плечу, чоловік піднявся на імпровізовану сцену і підійшов до трибуни з мікрофоном. Ефемерне бажання помсти вже не здавалося таким привабливим. Хотілося розвернутися і бігти, доки він нас не помітив.

— Не бійся, лялечко, у нас все вийде, — шепіт Яна торкнувся мого вуха. Не давши часу на роздуми він відчинив дверцята лімузина. 

— Я не боюся, — поспішно запевнила його, і трохи тихіше повторила для себе:

— Я. Не. Боюся.

Благодійний вечір був у розпалі. Зібрані вершки суспільства і успішні підприємці столиці пригощалися різноманітністю закусок і дегустували дорогі напої. Гидливо скривилася. Суцільне царство лицемірства та бруду. Під маскуванням добрих вчинків ховається звичайне відмивання грошей.

Притримуючи за лікоть Яна, я попрямувала до епіцентру майбутнього шоу. За нами покрокували Емма з Маратом. Нік залишився у лімузині, дистанційно керувати презентацією.

— П'ятнадцять секунд, — серйозно нагадав конкурент чоловіка. 

Ми прискорилися, пробираючись крізь ошатне скупчення гостей. 

Артем затнувся у своїй промові подяки, як тільки зустрівся очима зі мною. 

Безглуздо, але не можу приховати свого задоволення від реакції чоловіка. Єхидна усмішка спотворює моє обличчя, і я привітно махаю йому рукою. 

Вугільні брови Артема шоковано злетіли вгору, але тієї ж миті він повернув собі попередній вигляд. Холодний, впевнений, розважливий.

— І мені хотілося запросити на сцену… кгхм… подякувати… — мало не заїкаючись, він так і не зміг закінчити речення. Нервово розслабивши краватку, Артем ще раз глянув на мене, ніби сподівався, що це жарт його свідомості. 

Заступник мера підбіг до чоловіка, нахилився до нього і кивком показав за спину. На величезному екрані випливло відео без звуку з камери маєтку, де Артем злягався з нашою домоправителькою на кухонному фартуху. Завдяки її чорній копиці волосся сплутати мене з нею було неможливо.

Яскравими вогниками зарясніли спалахи фотокамер. Засуджуючий шепіт хвилею пронісся гостями. 

Чоловіки посвистували, кидаючи непристойні фразочки. Жінки зніяковіло відводили очі. Артем сіпнувся, намагаючись знайти джерело трансляції, але марно. Оператор біля сцени спантеличено знизав плечима, мовляв, не знаю, в чому проблема.

Наступні кадри презентації змусили Артема завмерти соляним стовпом, а заступника мера несамовито заволати. Договори, заяви, звіти поставок, які викривали законність його бізнесу та разом із ним тягли політика на дно. 

Їхні повідомлення, листи… 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍