Читати книгу - "Фауст. Трагедія"

class="p1">Х о р

Знявся вгору — подивіться,

А здається, не малий.

Весь іскриться, ніби криця,

У побідний рветься бій.

Е в ф о р і о н

Що там стіни, що там мури —

Сам собою кожен будь!

Кращий захист проти бурі —

Чоловіка мужня грудь.

Хочеш в вільній жить країні —

Зброю звір і в бою вир!

Кожна жінка — героїня,

Кожен хлопчик — богатир.

Х о р

Слава поезії,

Вись до небес її!

Хай мов ясна зоря

Звідти вона сія!

І з далини луна

Всім нам чутна, гучна

Пісня твоя!

Е в ф о р і о н

Ні, вже не лагідна дитина,

Юнак озброєний гряде,

А з ним хоробрая дружина —

Все сильне, вільне, молоде.

Мерщій

У бій!

Той шлях до слави приведе.

Г е л е н а   і   Ф а у с т

На порозі існування,

Ледь узрівши світло дня,

Десь до горя, до страждання

Ти вже рвешся навмання…

Ти ж нам свій

Чи чужий?

Чи союз наш — маячня?

Е в ф о р і о н

Вам чути з моря грім прибою?

Вам чути з поля грізний клич?

То рать на рать іде стіною

На смертну брань, на люту січ.

В бій піти

Й полягти —

Це ж така звичайна річ.

Г е л е н а,   Ф а у с т   і   Х о р

Бійся заміру страшного!

В бій іти і полягти!

Е в ф о р і о н

Ні, дивитись неспромога!

Мушу браттям помогти!

Г е л е н а,   Ф а у с т   і   Х о р

Там небезпека, жах,

Певний загин!

Е в ф о р і о н

Хай! Крил могутній змах!

Вгору! У гін!

Далі! Вперед! Вперед!

В бою пожар!

(Кидається в повітря; одіння якусь хвилю несе його; голова йому сяє; за ним лягла смуга світла).

Х о р

Згубний, безумний лет!

Ікар! Ікар![240]

Прекрасний юнак падає до ніг батькам; у загиблому ніби впізнають знайому постать; але тілесне миттю щезає, в небо кометою зноситься ореол, долі лишається тільки одіж, ліра і мантія.

Г е л е н а   і   Ф а у с т

Щастя втеряли ми,

Горе прийшло жахне.

Е в ф о р і о н

(голос із глибини)

Мати! У царстві тьми

Не покидай мене!

Пауза.

Х о р

(жалібний спів)

Не покинем! Де б не був ти,

Не журися самотою —

Хоч од нас і полинув ти,

Серцем завше ми з тобою.

Ні, талан твій не нещасний,

Геть тужіння жалібні!

Дух великий, спів прекрасний

Мав ти в ясні й хмурі дні.

Родом славний, міццю сильний

Ти життя земне любив,

Та, бентежний і свавільний,

Рано сам себе згубив.

Мав ти зір очей всезрящих,

Серце — світу навстіжень,

Мав любов жінок найкращих,

Неповторний дар пісень.

Ти ж зірвався в даль сміливо,

Все пустивши на одчай,

Занедбавши бунтівливо

І закони, і звичай.

Мов натхнений духом віщим,

Аж до неба шугонув…

Ти погнався за найвищим,

Та його не осягнув.

Хто ж осягне? Хто зуміє

Темну долю побороть,

Як у злигоднях німіє,

Кров'ю сходячи, народ?

Нумо ж нóвої співати,

Хто в жалобі там поник?!

Таж земля, всеплідна мати,

Родить співи з віку в вік.

Повна пауза. Музика вривається.

Г е л е н а

(до Фауста)

Немов про мене древнє слово сказано:

З красою щастя довго не вживається.

Життя й кохання ниті розриваються,

І з тим, і з тим прощаюсь я, сумуючи.

Востаннє, друже, міцно обнімімося…

Прийми мене, о Персефоно, з отроком!

(Обіймає Фауста; тіло її зникає, одіння лишається у нього в руках).

Ф о р к і а д а

(до Фауста)

Держи хоч, що лишилося тобі.

Не випускай одіння! Бо, гляди,

Ще демони розшарпають його

І десь замчать в Аїд. Держи міцніш!

Це не богиня вже, що ти втеряв,

А все ж божественне. Візьми собі

Коштовний дар і вгору підіймись!

Знесе тебе він над усе земне

В ефірну вись, — ширяй там досхочу.

Побачимось пізніше — вже не тут.

Одіння Гелени розпливаються хмарою, огортають Фауста, підіймають його вгору і линуть із ним удалину.

Ф о р к і а д а

(бере з землі ліру й шати Евфоріона, виступає на передній кін, підіймає останки вверх і мовить)

Так часом найдеш не шукавши!

Щоправда, полум'я нема вже,