Читати книгу - "Кінь Перуна"

впасти і розчавити неугідного. От і зараз...

Досить було Юхимові під’їхати трохи ближче, як скеля починала хвилюватися, а на дорогу, біля підніжжя Сторожа, так і котилися великі брили та малі камені. Коні од того тривожно фиркали, присідали на задні ноги, і вершникам ледь-ледь вдавалося стримувати їх у вузді.

Врешті решт, бачучи, що нема іншої ради, вони змушені були спішитися, і, взявши коней за уздечки, спробували провести їх попід навислу над стежкою скелю. Але тільки-но Юхим наблизився зі своїм конем до Сторожа на кілька кроків, як глиба похилилася над дорогою так, що вже лиш дивом трималася на місці. Сполоханий кінь вирвався з рук перекидня і, задерши хвоста, дременув назад по шляху.

Юхим люто вилаявся.

– А щоб тебе пропасниця вхопила, вовчий корм! Стій, проклята худобо! Найдо, наздоганяй!

Парубок вже й сам збирався скочити у сідло, аби наздогнати норовливого коня, коли позаду скелі і трохи вище хтось багатозначно прокашлявся.

Обидва подорожні задерли голови і побачили над собою, обабіч Сторожа, сивого, мов сніг старця, що опирався на міцний суковитий посох. А поруч –  кількох парубків, озброєних луками, мечами і бартками.

– Не турбуйся, чужинцю, – мовив старий і голос його виявився дужим і гучним. – Кінь твій нікуди не втече. Зараз його приведуть. Але спершу нам треба з’ясувати, чому Сторож не хоче впускати тебе в долину? Що ти за один? І чого до нас прийшов?

– Який ще Сторож? – відгаркнувся сердито Юхим. – І хто ти сам, трясця його матері, такий?

– Сторожем ми називаємо оцю скелю, – спокійно відказав старець, не виказуючи гніву за образу. – А я, щоб ти знав, один з тутешніх старійшин. І отже, смію поцікавитися: хто і пощо завітав до моєї оселі.

– Вибач надмірну гарячкуватість мого супутника, шановний, – озвався несподівано Найда. – Але, коли кінь виривається з твоїх рук посеред диких гір, важко зберігати спокій. А що до нас, то обидва ми з Галича. Він, – парубок вказав на Юхима, – купець і зброяр Юхим Непийвода, а я – княжий дружинник, Найда Куниця. Тут – для охорони купця. Чи зволиш тепер назвати себе?

– Зволю, – всміхнувся старійшина. – Мене нарекли Захаром. А родом я з тутешніх Беркутів.

– Захар? Беркут? – перепитав квапливо Найда, не будучи в силі погамувати свою радість од неочікуваної, але бажаної зустрічі. – Той самий Захар Беркут?

– Знаєш мене? – здивувався старець, почувши в голосі воїна щось більше од приємності від знайомства.

Але Найда вже взяв себе у руки, пригадавши, що Юхимові краще нічого не знати про напутню пораду Дмитрія, і відказав недбало:

– Ні, батьку, але чувати доводилося. І то одні лише хвалебні речі. Мають тебе люди за чоловіка вельми розумного і щирого, – вклонився парубок, наче передавав Захарові уклін од тих, що розповідали Найді про тухольського ватага. – Але, мислю, що нам зручніше буде говорити, коли ми матимемо змогу бачити обличчя господарів тутешніх гір перед собою, а не задираючи голову до хмар.

– І де ж той обіцяний кінь? – додав Юхим, що ніколи не забував про своє добро.

– Коня твого, чужинцю, уже ведуть, – відказав Захар. – І поговорити, воїне, я з тобою готовий охоче. Але як бути з купцем? Сторож не впускає його.

– Сторож! Сторож... – знову розлютився Юхим. – Що ви там верзете. Теж дивина, що камінь зі скелі хоче впасти... Гляньте, як він стоїть! На павутинні тримається!

– І так уже не одну сотню літ... Саме завдяки йому, кожен, хто не замислив нічого лихого супроти нашої громади може вільно увійти в Долину. Сторож навіть не поворухнеться. Тому ж, хто прийде з лихими намірами – горе!

– От напасть! – сплеснув у долоні Юхим. – Та що я можу завинити перед вашою громадою? Коли і тебе самого, і Сторожа вашого вперше у житті бачу?

Захар замислився на мить.

– Тоді ти мусиш бути слугою Морени! Бо її Сторож ненавидить понад усе...

Від таких слів Юхим розгубився і стривожено зиркнув на Найду, але заперечувати не посмів.

– Що ж, нехай і так. Усі ми в різний спосіб служимо Богам... Хтось більше шанує Бога Єдиного, хтось вклоняється Перунові, а я – Морені. Але клянуся своїм життям, честю й іменем моєї Богині, що не замислив нічого лихого супроти вас. І лиш допоможу цьому парубкові потрапити туди, куди він сам прагне.

– У замок Морени?! – голос Захара мимоволі зрадливо здригнувся.

– Ти відаєш про її замок? – в свою чергу пильно глянув на старця Юхим.

– Від того, хто все життя прожив у горах, вони вже не приховують таємниць, – відказав Захар. – Юначе, невже ти й справді, намірився дістатися туди?

– Так, шановний.

– Що ж, вільному воля... Знать, маєш на то причину... І я радий буду бачити тебе своїм гостем на цей вечір.

– Лиш мене одного? – здивувався Найда.

– Супутника твого мій син проведе в долину іншою стежкою. Але вона значно довша і важча. Тож до ночі його нічого сподіватися.

– Лазити цілий день по кручах через якусь каменюку? – обурився перекидень. – Ви, що з глузду з’їхали...

Захар знову вдав, що не почув образливих слів.

– Вільному воля... – повторив удруге. – Тобі ніхто не боронить спробувати.

Юхим аж загарчав від гніву, а тоді сплюнув на землю і рішуче закрокував по дорозі. Та чим ближче наближався він до проходу в скелях, тим грізніше шуміла внизу вода, і тим густішим ставав град каміння, що знову посипався з підніжжя Сторожа. А сама глиба наче застогнала і виразно хитнулася. Не витримавши, нервового напруження вовкулака спершу сповільнив крок, а потім злякано позадкував і відступив. Одразу ж усе стихло.

Захар не проронив й слова.

– А мені можна спробувати? – поцікавився Найда.

– Я вже казав, – здвигнув плечима Захар. – Спробувати вільно кожному. Хочеш? Йди...

Найда глянув на суворе обличчя гірського ватага і сховав посмішку. Навіщо сердити і ображати господарів непоштивим ставленням до того, у що вони вірують. Сторож, так Сторож...

Легко торкнувши коня острогами, він повільним кроком став наближатися до того місця, де скеля вже починала сердитися на Юхима, і ... нічого не трапилося. Найда зробив ще кілька кроків. Сторож продовжував байдуже бовваніти над проходом, непорушний, як і решта скель навколо. Ще