Читати книгу - "Ялта. Ціна миру"

міг нарешті пишатися своїми досягненнями. Він був чільним представником радянської сторони, який просував вимогу репарацій у розмірі 10 мільярдів доларів, і тепер з’ясувалося, що йому вдалося переконати підтримати ці вимоги не тільки Сталіна, але й американців. П’ятого лютого, коли пізно ввечері Сталін вирішив зменшити радянські запити до 7 мільярдів доларів, Майський зазначив у своєму щоденнику: «Проте я не міг так легко пожертвувати “моїми” 10 мільярдами». Незабаром у нього виникла можливість наполягти на своєму. На зустрічі міністрів закордонних справ 7 лютого Молотов та Майський залишили без змін виплати для СРСР у розмірі 10 мільярдів доларів, водночас запропонувавши 8 мільярдів доларів Британії та США, а ще 2 мільярди доларів — іншим жертвам німецької агресії.

Коли Стеттініус 9 лютого повідомив своїх колег, що американці готові розглянути 20 мільярдів доларів США як вихідну точку для обговорення, радянці зрозуміли, що ситуація повертається на їхню користь. Майський підтримав два перших абзаци нової американської формули, але хотів переглянути останній абзац, щоб зобов’язати комісію прийняти (а не просто розглянути) суму 20 мільярдів доларів як основу для обговорення. Іден рішуче заперечував проти будь-яких конкретних цифр. Молотов погрожував, що вимагатиме ще більше. Він зазначив, що Майський і його експерти, які висунули суму в розмірі 10 мільярдів доларів США за радянську частку відшкодування, «зробили хорошу роботу, єдиним недоліком якої був мінімалізм». Стеттініус, побоюючись ескалації, заявив, що вважає цифри Майського обґрунтованими. Це була велика перемога, яку псувала тільки непоступливість Ідена. Британський міністр закордонних справ заявив, що чекатиме вказівок свого уряду[388].

Лист від воєнного кабінету надійшов 10 лютого. «Ми вважаємо абсолютно неприпустимим указувати будь-яку цифру для німецьких поставок, поки можливості не будуть належним чином досліджені на місці, — ішлося у листі. — Ми розглядаємо 20 мільярдів доларів (що дорівнює 500 мільйонам фунтів на рік) як надто велику цифру. Вона практично еквівалентна середньому річному валовому експорту Німеччини до війни (тобто унеможливить будь-який імпорт). Неймовірно, щоб такі суми виплачувала розбомблена, переможена, можливо, розчленована і нездатна оплатити імпорт Німеччина».

Того ж дня під час полуденної зустрічі міністрів закордонних справ Іден намагався відкласти рішення щодо суми, перенаправивши його комісії з репарацій. Молотов дав волю роздратуванню. «Чи є якісь пункти, з якими Іден погоджується? — запитав він. — У такій ситуації немає підстав для роботи комісії з репарацій». Коли Іден відмовився поступитись, Молотов сказав, що розчарований. Радянський дипломат записав слова Молотова: «Суть твердження Ідена зводиться до того, щоб узяти з Німеччини якнайменше». Попри все, міністр закордонних справ не поступався. Він прочитав витяг із телеграми кабінету міністрів і подав власну пропозицію. Він наголосив, що репарації не повинні загрожувати економічному існуванню Німеччини або її здатності експортувати товари для оплати імпорту. Британці були готові боротися до кінця[389].

Сталін вирішив поставити питання репарацій під час приватної зустрічі з Черчиллем та Іденом перед пленарним засіданням пізніше цього дня. Він запитав, чи не «налякали» британців радянські запити. Черчилль проігнорував натяк на боягузтво і сказав, що в нього є телеграма від воєнного кабінету, яка забороняє йому вказувати будь-які цифри в угоді про відшкодування. Сталін тиснув далі: чи співчуває Черчилль німцям? Іден сказав, що річ не у співчутті, а в британському досвіді щодо репарацій після Першої світової війни. Черчилль розвинув аргумент, висловивши сумніви в тому, що радянцям вдасться забрати стільки, скільки вони очікували.

Сталін хотів підкупити союзників перспективою розграбування Німеччини і волів, щоб британці взяли більше. Він запропонував Черчиллю «отримати частку від здобутків у Німеччині». Черчилль не купився. Він зазначив, що британські очікування відносно репарацій обмежені. «Щодо нас, — зауважив він, — то нам не потрібна німецька робоча сила. Ми можемо перейняти частину німецької торгівлі та взяти деяку сировину, наприклад калійні солі чи деревину. Але нам не потрібні промислові товари, які стимулюватимуть безробіття». Черчилль, однак, не заперечував проти того, щоб радянці вивозили німецьке обладнання. «Забираючи фабрики та обладнання з Німеччини, Росія зробила б нам послугу, бо це поклало б кінець німецькому експорту, який би потім замістив британський експорт», — сказав він. Сталін зазначив, що радянці з радістю заберуть німецькі фабрики, як тільки отримають над ними контроль. Розмова перейшла на іншу тему, і проблему так і не вирішили[390].

Під час пленарного засідання пізніше того дня Черчилль ще раз послався на вказівки від воєнного кабінету. Сталін мовчав, але Рузвельт несподівано приєднався до дискусії на боці Черчилля. Він побоювався, що, «коли будуть указані якісь цифри, американський народ вважатиме, що йдеться про гроші». Заскочений цим твердженням зненацька, Сталін промовив, що згадана радянцями цифра лише відображає цінність репарацій, більша частина яких буде зібрана в товарах. Він обернувся до Громика й тихо запитав: «Як мені тлумачити позицію Рузвельта? Чи він насправді не згоден із Черчиллем, чи це просто хитрість?» Відповідь обережного Громика навмисне віддзеркалювала підозри Сталіна. «Між ними існують відмінності, — прошепотів він, — але треба розуміти, що він коректно поводиться із прем’єр-міністром Великої Британії. Одначе ця коректність ніколи не заважає йому неофіційно тиснути на Черчилля. Якщо він цього не зробив, то навряд чи випадково».

Сталін не приховував невдоволення. «Це був єдиний раз під час конференції, коли Сталін проявив певне роздратування», — зазначив Г. Фріман Меттьюс в американському протоколі зустрічі. Як і під час своєї емоційної промови щодо Польщі 6 лютого, Сталін підвівся з-за столу. Пізніше того вечора Гопкінс розіграв усю сцену для лорда Морана, який детально описав її у спогадах-щоденнику. «Сталін підвівся і схопився за спинку стільця з такою силою, що його брунатні руки побіліли біля суглобів», — писав Моран. Гопкінс згадував, що радянський лідер «випльовував слова, ніби вони обпікали його рот». «Велика частина його країни лежить у руїнах, — говорив він, — селяни винищені. Репарації слід виплатити країнам, які постраждали найбільше». «Якщо британці вважають, що росіяни взагалі не повинні отримати жодних репарацій, — сказав Сталін, згідно з американським протоколом зустрічі, — то краще визнати це щиро». Черчилль заперечував проти таких звинувачень: він лише хотів, щоб це питання вивчила комісія. Сталін наполягав, щоб вони в принципі погодилися, що Німеччина повинна виплатити репарації, а комісія з репарацій узяла до уваги американсько-радянську пропозицію про те, що сума становитиме 20 мільярдів доларів, причому половина цієї суми буде спрямована до СРСР. Сталін закінчив свій емоційний виступ, запитавши президента, чи відкликали американці свою попередню пропозицію.

«Можливо, наші союзники вважали, що радянській економіці не слід давати змогу відновлюватися надто швидко?» — спитав пізніше Громико, трохи відкриваючи глибинні побоювання радянської верхівки. Поки «Велика трійка» обговорювала це питання, Громико висловив невдоволення правій руці президента Гаррі Гопкінсу, співчутливому до вимог СРСР. Це могло статися лише за вказівкою Сталіна. «Громико щойно сказав мені, — написав Гопкінс у записці Рузвельту, — що Маршал вважає, що ви не підтримали Еда [Стеттініуса] у питанні репарацій і злигалися з англійцями, а це його непокоїть. Можливо, ви зможете поговорити з ним приватно пізніше». Втручання мало свій вплив. Напередодні ввечері Сталін задовольнив прохання Рузвельта щодо Франції і тепер подавав знаки, що потребує допомоги з виплатою репарацій. Президент не міг відмовити[391].

Коли Сталін закінчив, Рузвельт поспішив запевнити його, що «повністю згоден» із