Читати книгу - "У кігтях двоглавих орлів. Творення модерної нації.Україна під скіпетрами Романових і Габсбургів"

у грудні 1906 р., а розпочала свою діяльність з 1907 р. М. Грушевський визначав її завдання у чіткій національній спрямованості. На його переконання, УНТ «зазначило, що вже прийшов час передягти наукову роботу, розвинену на київському ґрунті протягом XIX століття, в національну українську одежу. Перетворити „українофільські“ й „місцеві“ ухили наукового досліду в українські, ув’язати їх в повній мірі з національним життям країни, з проблемами його культурного розгорнення, і на місце ріжних прикровенних форм російсько-малоросійських „местных изучений“ утворити чисто українську наукову установу, що в контакті з львівським товариством ім. Шевченка мала б приготовити ґрунт, наукові кадри й організаційні форми широкого наукового українського руху»[192].

Така настанова метра української історичної науки була послідовно дотримана у діяльності товариства. Починаючи від того факту, що, згідно зі статутом УНТ, робочою мовою його видань, спілкування визначалася українська. Практично це була перша україномовна наукова інституція на Наддніпрянщині.

Однак український характер визначався не лише впровадженням української мови у наукову практику, хоча з погляду націотворчого процесу це вже було чимале досягнення. Важило й те, що в межах нової установи панівна роль була відведена українознавчим дослідженням, передусім історичним. Організаційно вони зосереджувалися в історичній секції, яка була достатньо представницькою. Очолював її сам М. Грушевський, голова УНТ. До складу входили: В. Щербина, А. Яковлів, В. Антонович, М. Біляшівський, І. Джиджора, Я. Шульгін, В. Науменко, О. Грушевський, О. Левицький, В. Данилевич та ін. Діяло декілька комісій: статистико-економічна, на чолі з О. Русовим, етнографічна, очолювана О. Шрамченком.

Суттєвим для національної справи було й те, що в УНТ, окрім київських науковців, входили представники інших наукових центрів Наддніпрянської України (Харкова, Одеси), Галичини, Буковини, а також учені, які працювали за межами українських земель (у Санкт-Петербурзі, Парижі тощо). Цьому значно прислужився організаційний талант М. Грушевського. УНТ підтримувало тісні зв’язки з Історичним товариством Нестора-літописця, історико-філологічними товариствами при Харківському та Новоросійському університетах, Науковим товариством ім. Шевченка у Львові, Українським історичними товариством у Чернівцях. Така співпраця давала змогу долати державні та адміністративні межі й створювати реальні культурно-інтелектуальні обриси нової України.

Серйозна увага була звернена на видання УНТ, як науково-популярні, так і суто наукові. Початково чимало зусиль було докладено до справи видання журналу «Україна» (що був спадкоємцем «Киевской старины»). Донині в сучасній українській історіографії ведуться дискусії щодо того, чи була «Україна» видання 1907 р. офіційним органом УНТ. Більшість авторів (О. Коновець, В. Верстюк, Т. Осташко), можливо, не вдаючись у перебіг тодішнього внутрішньо-українського інтелектуального протиборства, відповідають на це питання позитивно. П. Усенко зауважує, що, попри зусилля тодішнього редактора «України» В. Науменка, журнал так і не став органом УНТ. Основною перепоною на шляху такої трансформації, на думку дослідника, була позиція М. Грушевського. Це протистояння у середовищі українських діячів негативно позначилося на долі журналу. Після річного експерименту 1907 р. думки членів товариства розійшлися. Частина вважала, що потрібно продовжувати традицію науково-популярного журналу. Більшість зайняла іншу позицію — видавати журнал суто наукового характеру. Після довгих дебатів було вирішено видавати новий науковий орган «Записки Українського наукового товариства у Києві». До 1914 р. побачило світ 13 томів «Записок». Це призвело до припинення виходу «України». Лише 1914 р. УНТ повернулося до видання «України» — знову вийшов річний комплект. У зв’язку з воєнними цензурними обставинами у 1915—1916 рр. у Москві побачило світ 2 випуски під назвою «Український науковий збірник». 1917 р. поновлено видання «України» в Києві. Окрім того, 1914 р. товариство випустило «Український етнографічний збірник».

Суттєве значення для самоствердження української історичної думки як національної мали науково-популярні видання, що охоплювали історичну тематику чи апелювали до неї. Серед найвпливовіших періодичних видань, які постійно зверталися до історичних сюжетів, варто назвати заснований НТШ у Львові 1898 р. «Літературно-науковий вістник», перенесений 1907 р. М. Грушевським до Києва. Під час революції 1905—1907 рр. почали виходити власні наддніпрянські видання, зокрема газети: «Громадська думка», «Рада», «Рідний край»; журнали — «Нова громада», «Дніпрові хвилі» (останнє видання було засновано пізніше — 1910 р.). Як сподівався В. Доманицький, поява української преси посприяє тому, що велика робота національного освідомлення йтиме тепер жвавіше, інтенсивніше і через якийсь час дасть ті наслідки, на які українська інтелігенція сподівалася.

Серед окремих синтетичних видань варто зазначити «Историю украинского народа» О. Єфіменко, яка була видана у Петербурзі 1906 р. двома випусками (нагороджена премією журналу «Киевская старина» за перемогу в конкурсі за кращу науково-популярну працю з історії України) та «Історію України-Русі» М. Аркаса, що побачила світ там же 1908 р.

Про зростання громадського інтересу до української історії свідчить поява різноманітних премій, якими заохочувалися дослідники. Окрім уже згаданої премії журналу «Киевская старина» Академією наук та Полтавським губернським земством було засновано премію ім. М. Гоголя. Її присуджували за оригінальні наукові праці з історії «південної Росії», етнографії «українського племені» та археології Полтавщини. Конкурсний відбір здійснювався Петербурзькою Академією наук. Цікаво, що ідея створення цієї премії вже тривалий час пропагувалася українською інтелігенцією і набула вигляду конкретного проекту ще у квітні 1903 р., який був затверджений Полтавським губернським зібранням. У положенні про цю премію наголошувалося те, що перевага при її наданні буде надаватися науковим працям, розрахованим на широкі кола громадськості.

Українська національна історична парадигма починає проникати й в офіційні наукові інституції: діяльність установ і публікації часописів. Зростає кількість публікацій з української історичної тематики в таких виданнях: «Сборник Харьковского историко-филологического общества», «Учёные записки Новороссийского университета», «Киевские университетские известия», «Сборник» та «Известия Историко-филологического института кн. Безбородко в Нежине», «Труды Киевской духовной академии», «Археологическая летопись Южной России», «Земский сборник Черниговской губернии», «Сборник статей Екатеринославского научного общества по изучению края», «Труды Подольского церковного историко-археологического общества», «Труды общества исследователей Волыни» тощо. Хоча їхня спрямованість здебільшого не виходила за межі офіційної (тобто російської великодержавної) історичної концепції, але й це зрештою спонукало громадську думку до уважнішого ставлення до місцевих, тобто українських проблем.

* * *

У міжреволюційний період з’явилися нові явища в українському науковому та громадському житті, прямо пов’язані з особливостями націовизначення. Серед них варто виділити появу нової оригінальної постаті Вячеслава Липинського. Молодий талановитий науковець виразно заявив про себе низкою історичних розвідок. Це україномовні праці, друковані протягом 1908—1912 рр. у «Записках НТШ» та «Літературно-науковому віснику»: «Данило Братковський, суспільний діяч, письменник XVII ст.», «Генерал артилерії Великого князівства Руського. З архіву Немиричів», «Аріянський соймик в Киселині на Волині в маю 1638 р. Причинки до історії аріянів на Україні». Проте громадську увагу особливо привернули перші польськомовні історичні праці Липинського («Szlachta па Ukrainie. Udział jej