Читати книгу - "Відьмак. Хрещення вогнем"

із Мільвою? На що вона хвора?

— Це не хвороба, — тихо сказав Кагір.

— Принаймні не у точному значенні слова, — підтвердив Регіс. — Дівчина вагітна.

Кагір кивнув на знак того, що він здогадувався. А Любисток геть остовпів. Ґеральт закусив губу.

— Який місяць?

— Відмовилася, причому у досить неґречній формі, давати хоч якісь дати, у тому числі й дати останніх місячних. Але я на тому знаюся. То буде десятий тиждень.

— Тож можна облишити пафосні відозви до безпосередньої відповідальності, — похмуро сказав Ґеральт. — То жоден із нас. Якщо ти мав щодо цього якісь сумніви, то я оце їх розвіюю. Утім, ти мав безсумнівну рацію, коли говорив про колективну відповідальність. Вона зараз із нами. Раптом усі ми підвищені до ролі батьків і мужів. Слухаємо уважно, що нам скаже медик.

— Хороше регулярне харчування, — почав перераховувати Регіс. — Жодних стресів. Здоровий сон. А скоро — ніякої кінної їзди.

Усі довго мовчать.

— Ми зрозуміли, — сказав нарешті Любисток. — Маємо проблему, панство чоловіки та батьки.

— Більшу, ніж здається, — сказав вампір. — А може, меншу. Все залежить від точки зору.

— Не розумію.

— А мав би, — пробурмотів Кагір.

— Вона зажадала, — продовжив після короткої паузи Регіс, — аби я зробив і дав їй один сильний і радикально діючий… медикамент. Вважає вона його за ремедіум від проблем. І рішуче на це налаштована.

— Ти дав?

Регіс посміхнувся.

— Без порозуміння із іншими батьками?

— Ліки, про які вона просить, — тихо відізвався Кагір, — це зовсім не чудова панацея. Я маю трьох сестер, знаю, про що кажу. Вона, здається, думає, що з вечора вип’є відвар, а назавтра рушить із нами у подальшу дорогу. Аж ніяк. Днів десь із десяток немає чого навіть марити про те, що вона зуміє сісти на коня. Перш ніж ти даси їй ті ліки, Регісе, мусиш їй про те сказати. А дати їй медикамент можеш лише тоді, коли ми знайдемо для неї ліжко. Чисте ліжко.

— Я зрозумів, — кивнув Регіс. — Один голос за. А ти, Ґеральте?

— Що — я?

— Мої панове, — вампір обвів їх своїми чорними очима. — Не вдавайте, що ви не розумієте.

— У Нільфгарді, — сказав Кагір, червоніючи й опускаючи голову, — щодо таких справ вирішує виключно жінка. Ніхто не має права впливати на її рішення. Регіс сказав, що Мільва рішуче налаштована на… медикамент. Тому — й тільки тому — я почав, сам того не бажаючи, думати про те, як про факт вирішений. І про наслідки того факту. Але я чужоземець, який не знає… Я взагалі не повинен відгукуватися. Вибачаюся.

— За що? — здивувався трубадур. — Чи ти маєш нас за дикунів, нільфгардцю? За примітивні племена, які мають якісь там шаманські табу? Це очевидно, що лише жінка може прийняти таке рішення, це її невід’ємне право. Якщо Мільва вирішить, що…

— Заткнися, Любистку, — гарикнув відьмак. — Заткнися, дуже тебе прошу.

— Ти вважаєш інакше? — сіпнувся поет. — Ти хотів би їй заборонити чи…

— Заткнися, зараза, бо я за себе не ручаюся! Регісе, ти, як мені здається, проводиш серед нас щось схоже на плебісцит. Навіщо? Це ти медик. Засіб, про який вона просить… Так, засіб, слово «медикамент» тут недоречне… Тільки ти можеш їй той засіб зробити й дати. І зробиш те, якщо вона попросить знову. Не відмовиш.

— Засіб я уже зробив, — Регіс показав усім маленьку пляшечку з темного скла. — Якщо вона попросить знову — не відмовлю. Якщо знову — попросить.

— То про що йдеться? Про нашу одностайність? Про загальне прийняття? Цього ти очікуєш?

— Ти добре знаєш, про що йдеться, — сказав вампір. — Чудово відчуваєш, що треба зробити. Але оскільки ти запитуєш, то відповідаю. Так, Ґеральте, саме про те йдеться. Так, саме це й треба зробити. Ні, то не я того очікую.

— Чи не можеш ти мовити ясніше?

— Ні, Любистку, — відповів вампір. — Ясніше я вже не можу. Тим більше, що немає потреби. Правда, Ґеральте?

— Правда, — відьмак спер лоба на складені долоні. — Так, най його дідько, правда. Але чому ти дивишся на мене? Я маю те зробити? Я цього не вмію. Не зможу. Я аніскільки не придатний до тієї ролі… Аніскільки, розумієш?

— Ні, — заперечив Любисток. — Аніскільки не розумію. Кагіре? Чи ти розумієш?

Нільфгардець глянув на Регіса, потім на Ґеральта.

— Хіба що так, — сказав повільно. — Думаю, що так.

— Ага, — кивнув трубадур. — Ага. Ґеральт зрозумів сходу, Кагір вважає, що розуміє. Я, очевидно, вимагаю мене просвітити, але ж спочатку наказують мені мовчати, потім чую, що немає потреби, аби я розумів. Дякую. Двадцять років на службі поезії досить довго, аби знати, що є справи, які або розуміються сходу, або ніколи ти їх не зрозумієш.

Вампір посміхнувся.

— Не знаю нікого, — сказав, — хто зумів би сказати точніше.

* * *

Повністю стемніло. Відьмак устав.

Раз козі смерть, подумав. Я від того не втечу. Нема чого зволікати довше. Треба це зробити. Треба — й усе тут.

* * *

Мільва самотньо сиділа біля маленького вогнища, яке вона розпалила у лісі, у ямі від дерева, подалі від лісорубського куреня, у якому ночувала решта компанії. Вона не здригнулася, почувши його кроки. Як він і сподівався. Тільки посунулася, даючи йому місце на колоді.

— Ну і шо? — сказала вона різко, не чекаючи, коли він щось скаже. — Ото клопотів, га?

Він не відповів.

— Ти й удумати нє міг, як ми відходили, еге ж? Коли ти мене у компанію брав? Думав ти собі: шо з того, шо хлопка, шо дурна сільська діваха? Дозволив їхати. Побалакати, думав, у дорозі із нею про мудрощі нє побалакаєш, алє може придасться. Вона здорова, баба ядрена, з луку б’є, жопу сідлом нє натре, а як небезпека прийде, то у штани зі страху нє напудить, буде з неї пожиток. А виявилося, шо нє пожиток, а одна завада. Колода на нозі. Встрягла дурна дівка у чисто дівочі проблеми…

— Навіщо ти зі мною поїхала? — запитав він тихо. — Чому не залишилася у Брокілоні? Адже ти знала…

— Знала, — перебила вона швидко. —