Читати книгу - "Королева пустелі"

Компанія мала постачати паливну нафту новій Англо-перській нафтовій компанії (АПНК), транспортуючи її до Абадану 222-кілометровою трубою до нового нафтопереробного заводу на південному кордоні Месопотамії, де річки Тигр та Євфрат впадають у Перську затоку. Британський уряд заплатив 2,2 млн. фунтів й отримав 51% акцій компанії АПНК та двадцятирічний контракт, що гарантував забезпечення британського флоту нафтою.

Тепер у Британії були вагомі причини воювати в Месопотамії з турками — зберегти свій нафтопереробний завод з усіма його трубопроводами; захистити поріг Індії; заволодіти зерновими ресурсами долини річки Євфрат і завадити туркам користуватися залізничним сполученням Багдад-Басра для переправляння солдатів і спорядження до театру військових дій.

Поки єгипетська армія залишалася бездіяльною, а її штабні офіцери грали у сквош, молодші офіцери проводили приречені на провал операції проти турків на Синайському півострові, британський же уряд знаходився під тиском Європи; найкраще, що могло зробити керівництво Вайтголлу, — це надіслати до Індії групу військових для захисту британських інтересів на Близькому Сході. В очікуванні воєнних дій з боку турків, Індія вже надіслала загін з міста Пуна до Перської затоки, якому, зрештою, вдалося захопити місто Фао, турецький форт і кабельну станцію біля гирла річки Басра, та відвести ворожі війська назад до річки Тигр. Згодом два дивізіони індійської армії досягнуть ще більшого успіху в Месопотамії під керівництвом генерала Ніксона, захопивши нарешті Насирію.

Британський уряд в Індії мав власні причини на те, щоб віддалитися від Вестмінстера. У своїх мемуарах «Мої індійські роки» тодішній намісник короля, лорд Гардинґ, написав, що саме у Фландрії буде виграна війна і що саме Лондону слід було б сконцентрувати свої зусилля й закінчити її.

Він описав безперервні вимоги свого уряду до уряду Індії, які полягали у перекиданні військ, бойової техніки та провізії до Франції, Східної Африки, Дарданелл, Салоніків і т. ін. Перераховуючи всі спроби, які зробили в Індії для задоволення вимог військового міністерства, що постійно поновлювалися, Гардинґ посилався на залучення 300 тисяч індійських військових і поставку 70 мільйонів боєприпасів для стрілецької зброї, бо тисяч гвинтівок, 550 кулеметів, плюс намети, чоботи, одяг і спорядження для їзди верхи. До того часу, коли війна дісталася Месопотамії, Індія, за його словами, була «знекровлена» і вже не мала, що віддавати. Дізнавшись про можливе арабське повстання, його серце забилося в шаленому темпі. Це було неможливо, а якби їм таки вдалося перемогти, це принесло б Індії спустошення. Гардинґ ніколи не підтримуватиме сунітського мусульманського шарифа Мекки з усіма негативними наслідками, до яких призвело б його підвищення з боку шиїтських мусульманських шейхів та еміратів Перської затоки, залучених підтримкою Індії.

В Індії намісник короля правив найбільшою у світі кількістю мусульман, і вимоги, які йому висувало військове міністерство, уже викликали суттєві труднощі. Турецька армія складалася майже повністю з мусульман — це були набрані з пустелі турки та араби. Посилати індійських військових, більшість з яких теж були мусульманами, воювати з турками в Месопотамії означало, що британці натруюють одних мусульман на інших. Цю ситуацію ще більш ускладнювала відданість, якою індійські мусульмани присягли перед правителем Османської імперії, халіфом. Зважаючи на це, лорд Гардинґ не міг збагнути, навіщо Британія провокує ще більший розбрат серед мусульман, сприяючи арабському повстанню проти турецького мусульманського режиму. Головні індійські панісламські установи, Кудам-І-Кааба та Центральний комітет усіх мусульман Індії, були протурецькі. На північно-західному кордоні арабське повстання також призведе до загального осуду. На сьогодні, як було зазначено у британському зашифрованому повідомленні з Шимли, що надійшло до Лондона, вони досягли успіху в збереженні нестійкого миру і тиші в усіх гарячих точках цивільного безладу та релігійних пристрастей. Міністерство у справах колоній уклало з Гардинґом угоду стосовно того, що арабське повстання не отримуватиме допомоги ззовні; Лондон і Делі були переконані, що так чи інакше це повстання ніколи не зможе початися, а якщо й зможе, то буде приречене на провал.

Утім до початку весни 1915 року Лоуренс хотів залишити складання мап і повернутися до активних дій. Він розробив план, згідно з яким слід було «атакувати внутрішні фланги Сирії через Хіджаз від імені шарифа... Ми можемо піти прямо до Дамаска й ударити по французах, відібравши будь-яку надію на Сирію». Для нього цей план «був, наче початок нового дня, і свіжість майбутнього світу п’янила нас». Для Ґертруди, з її тривожним серцем, усе мало зовсім інший вигляд. Пригнічена смертю коханого, виснажена реорганізацією та управлінням відділення поранених і зниклих безвісти, вона, приїхавши до Каїра, почувалася, наче якась скалічена істота. Наприкінці грудня Ґертруда міркувала про емоційний хаос, що його приніс 1915 рік; вона вперше написала листа до Флоренс, а тоді й до батька, розповідаючи про скорботу за Доті-Вайлі. Часом Ґертруда просила Бога про те, щоб на її долю більше ніколи не випадав такий рік, яким видався попередній; а іноді ловила себе на думці, що тих декілька днів щастя були варті всього цього страждання:

«Цікаво, якби я могла вибирати, чи пережила б я ще раз минулий рік з усією його страшенною скорботою лише заради того короткочасного чуда? І люба моя, далеко не на останньому місці стоятиме ваша доброта й любов... Я не говоритиму про це зараз; про це краще мовчати. Але ви знайте, що я завжди про це пам’ятаю.

Дорогий, любий мій тату... у світі ніколи не знайдеться слів, які могли б описати, що Ви завжди для мене означали. Ніхто мені не допомагав так, як Ви; мені не під силу розповісти Вам, що для мене означає Ваша любов та співчуття... Я досі не можу про це писати; але Ви й так усе знаєте, правда ж?!»

Наприкінці січня Ґертрудина недавня депресія та перевтома обернулися короткотривалим фізичним колапсом. Найнезвичайнішим було те, що вона скаржилася на виснаження, а замість лікування почала прокидатися рано-вранці, щоб поскакати галопом по пустелі. Це було востаннє, коли Ґертруда дозволила собі озирнутися назад. Робота, як завжди, стала для неї відродженням, і Ґертруда незмінно тримала свої почуття при собі, не дозволяючи їм плутатися під ногами. Однак, не зважаючи на свої принципи, вона, цілком імовірно, все-таки розповіла про втрату й скорботу Лоуренсові, який також горював за своїм любим братом Віялом, пілотом королівської авіації сухопутних військ, літак якого збили у вересні, саме перед Ґертрудиним приїздом. Лише Лоуренс з Гоґартом і Вуллі могли допомогти Ґертруді висловити свою пошану на могилі Доті-Вайлі. У будь-якому разі їй випав шанс дізнатися та оцінити прекрасні якості та суттєві вади свого незвичайного колеги. Ґертруда з цим «любим хлопчиною» стали справжніми