Читати книгу - "Зазирни у мої сни"

class="p1">— Диван, квіти, шафа… — шепотіла Меллорі. — Він не спить, — вона глянула на екран з ЕЕГ і розгублено заперечила сама собі: — Він не може не спати.

Тео дійшов до краю ліжка, розвернувся та попрямував до високої білої шафи. Я мусив притискатися до вікна, щоби розгледіти його.

— Щоб я здох! — вигукнув Енді Далтон. — Що це, на хрін, таке?!!

Ненароком він перекинув миску, й залишки драже розсипалися підлогою.

— Будити?! — я рвучко обернувся, та все ще стояв біля однобічного вікна. Монітор, із виведеними на ньому результатами візуалізації сигналів із мозку мого сина, було повернуто під кутом, тож картинка на екрані не потрапляла в моє поле зору.

— НІ! — гаркнув американець. — Хто це такий? Там хтось стоїть?

Я не зрозумів, про кого він питає, і відступив на крок, щоб поглянути на монітор. У центрі позначився куток, де шафа прилягала до стіни. Якраз те місце, куди в ту мить дивився Тео (якщо, звісно, припустити, що він дивився). Зліва від шафи проглядалися диван і ваза, справа вистромлювався край ліжка з плюшевим Юанем біля подушки. Все виглядало достоту так, як мав би бачити Тео з того місця, де знаходився.

За винятком того, що біля шафи хтось стояв.

Високий сіро-коричневий силует чітко проступав на тлі кремових шафи та стін. Я розрізнив руки, ноги та розмите, втім, безперечно, людське обличчя. Гаряча хвиля страху й збудження накрила мене. Здавалося, наче час кинувся повзти в інший бік.

— А щоб вам усім! — Далтон відсахнувся від монітора й поглянув на мене. Його очі розгублено кліпали, щелепа перелякано відвисла. — Там хтось є?

Я перевів погляд на Меллорі Хардисон. Вона дивилася на картинку й розгублено молотила віями.

Висока шафа стояла в кутку кімнати. Її можна було розгледіти, лише наблизившись упритул до вікна кімнати для спостережень. Я стрепенувся й притиснувся лівою щокою до скла. Тео зупинився за три кроки від шафи, між білим диваном і ліжком, обличчям до того місця, де на згенерованому комп’ютером зображенні хтось стояв. Я спершу уважно подивився на сина, а потім — в куток між шафою та стіною. Там нікого не було. Я скинув очі на причеплене до протилежної стіни дзеркало, проте й там нікого не знайшов. Ледь задерши обтягнену гумовою шапочкою голову, Тео телющився в порожнечу.

— Нікого, — тремтячим голосом повідомив я. — Там порожньо.

Меллорі не втрималася, скочила на ноги та підбігла до вікна.

— Але він когось бачить! — вигукнула вона.

— Він нікого не бачить, — заперечив я, — він спить.

Повіки Теодора залишались опущеними.

— У нас ще ніколи такого не відбувалося, містере Белінськи.

— Підійдіть сюди, — нервово чавкаючи, покликав Енді Далтон.

Ми з асистенткою підступили до основного монітора.

— Що? — нахилився я.

— Цей, — доктор тицьнув пальцем у коричневу постать у центрі екрана, — він щось говорить. Він щось каже вашому синові.

Я не міг розрізнити рис, але помітив, що те обличчя роздирала придуркувата посмішка. Потім стрельнув сторожким оком на вікно, відшукав у дзеркалі Тео. Малюк залишався на місці, стримів нерухомо поміж диваном і ліжком, не відводячи застиглого личка від лінії дотику шафи та стіни. Слухав.

Слухав?

«Ні, ні, ні, так не має бути!»

Я затремтів. А тоді вискочив з кімнати для спостережень, вихором улетів до спальні та закричав:

— ТЕО!

Малюк сіпнувся й озирнувся. Якусь мить — таку коротку, що потім мені здавалося, ніби й не було нічого, — його очі залишалися порожніми й пласкими, неначе два великі ґудзики, а далі личко засмикалося, і хлопчик прокинувся. Побачивши мене, Теодор скулився, притиснув ручки до грудей і заплакав.

78

У вівторок уранці ми повернулися до будинку на березі Ліберті. Безхмарне небо аж іскрилося від сонця, та прохолодний західний вітер розм’якшував промені й утримував температуру на прийнятному рівні. Я сходив у душ, а потому сів на веранді з новою книгою Кінга (дорогою з Балтимора я попросив Каеліна Уеста зупинитися біля книгарні Normal’s Book & Records на 31-шій Східній вулиці й купив там Finders Keepers[66]). Тео, захопивши іграшкових солдатиків і набір пластмасових танків із дитячої, вовтузився неподалік у піску.

Я розгорнув книгу, та не встиг дочитати до кінця перший абзац, як почув пілікання, що долинало з вітальні. Прислухався. Крізь напівпрочинені двері пробивалася характерна мелодія Skype-виклику. Відклавши роман, я попрямував до будинку. Кілька секунд постояв, відвикаючи від осяяної сонцем веранди, і побачив ноут, що лежав на підлозі під телевізором, поруч із консоллю та джойстиками Xbox One. Після приїзду я не вмикав його, отже, ноутбук, якогось біса не перейшовши у сплячий режим, простояв увімкненим добу. Присівши, поглянув на екран. Виклик був від Єви.

«От чорт…»

Хвилину я не рухався, чекаючи, що виклик припиниться, проте Skype не затихав. Зрештою я роздратовано торкнувся пальцем тач-пада. За мить програма налаштувала відеозв’язок.

— Чого тобі?

— Привіт…

Я впізнав свою квартиру. Єва сиділа на дивані в залі, обличчям до вікна.

— Чого тобі? — повторив я.

— Хотіла дізнатися, як Тео.

— У нас усе нормально.

— Де він зараз? — її очі забігали, вона роздивлялася кімнату за моєю спиною. — Що це за будинок?

— Будинок під Балтимором, — відрубав я. — Тео грається надворі. Пробач, у мене немає ні часу, ні бажання теревенити з тобою. Чого тобі?

— У Тео завтра день народження…

Я грубо обірвав її:

— Пам’ятаю й без тебе.

— Я хотіла привітати його, — краєчки брів поповзли вгору: — Він же і мій син також.

— Після того що ти зробила, він більше не твій син, — процідив я. — Якщо буде потрібно, я готовий відстоювати це в суді.

Погляд потьмянів, Єва опустила голову:

— Я просто думала привітати його…

— День народження завтра, — констатував я.

Вона помовчала. Потім підняла голову, і я зауважив на її віях сльози.

— Я зателефонувала, щоб попросити тебе… щоби завтра… ти дозволив із ним поговорити… хоча б кілька хвилин…

Невідомо, як Тео дізнався. Відчув щось? Аж від басейну почув її? А може, то я своїм підвищеним тоном голосу привернув його увагу. Не знаю. Хай там як, але тієї миті я кинув погляд на двері веранди й побачив на порозі Теодора. Темно-карі очі хлопчака були широко розплющеними, в лівій руці він стискав обліпленого піском пластмасового солдатика американської армії.

— МАМО! — вереснув він і протупотів до мене, залишаючи на вимитій до блиску підлозі сліди з піску.

— Тео! Хороший мій! — Єва наблизила лице до камери, щокою збігла сльоза. — Як ти там? Мені так сумно без тебе!

Малюк сів перед ноутом, склавши ступні перед собою, й почав захоплено розказувати:

— Тут басейн, і тато