Читати книгу - "Фламандська дошка"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Дійшовши до цього місця, Сесар посміхнувся, мовби пропонуючи Хулії знайти у цій історії якісь кумедні моменти.
— Я завжди казав тобі, принцесо, — провадив далі антиквар, звівши одну брову, наче розповідаючи без надії на успіх кепський жарт, — що твоїм дверям бракує кутового вічка, щоб знати, хто дзвонить. Можливо, Менчу не відчинила б їх білявці в темних окулярах. Однак вона почула голос Сесара, який сказав, що прийшов від тебе і має щось терміново їй переказати. їй не залишалося нічого іншого, як відчинити двері, що вона й зробила. — Антиквар підняв руки догори, мовби посмертно вибачаючи Менчу її помилку. — Гадаю, в цю мить вона думала, що я можу зірвати їхню з Максом операцію, однак занепокоєння обернулося на подив, щойно вона побачила на порозі незнайому жінку. Я мав час роздивитися вираз її очей — здивованих і широко розплющених, — перш ніж завдав удару в трахею. Певен, що вона померла, так і не зрозумівши, хто її вбив… Я зачинив двері й уже був зібрався все підготувати, коли несподівано почув, як хтось повертає ключ у замковій щілині.
— Це був Макс, — без потреби уточнила Хулія.
— Звичайно. Це був той самий жевжик, котрий прийшов уже вдруге, — я збагнув це згодом, після того як він розповів тобі все в поліцейському відділку, — щоб забрати картину й зробити пожежу у твоєму домі. Наполягаю, це був безглуздий план, хоча й напрочуд характерний для Менчу та цього телепня.
— Але ж двері могла відчинити я. Ти подумав про таке?
— Зізнаюся, почувши, як провертається в замковій щілині ключ, я подумав про тебе, а не про Макса.
— І що б ти вчинив? Завдав би й мені удару в трахею?
Він знову подивився на неї з болем несправедливо скривдженої істоти.
— Це запитання, — він добирав слова, — зайве й жорстоке.
— Та невже?
— Певна річ. Не знаю, якою саме була б моя реакція, бо на якусь мить я розгубився, і тільки про те й думав, що треба десь сховатися… Я метнувся до ванної і зачаївся там, силкуючись зрозуміти, як я звідти виберуся. Однак з тобою нічого б не сталося. Партія 6 завершилася дочасно, на середині. От і все.
Хулія відкопилила нижню губу, вона не йняла віри. Лише відчувала, як слова обпікають їй губи.
— Я не вірю тобі, Сесаре. Більше не вірю.
— Віриш ти мені чи ні, моя люба, це нічого не змінює, — на його обличчі відбилася покора; здавалося, розмова починала його обтяжувати. — Тепер це вже не має значення… Важливо, що це був Макс, а не ти. З-за дверей я чув, як він перелякано повторював: «Менчу, Менчу», але закричати так і не наважився, негідник. А я вже встиг оговтатися. При собі я мав той стилет роботи Челліні, пам’ятаєш? Якби Макс почав нишпорити по кімнатах, то отримав би його в найбезглуздіший спосіб — просто у серце, — щойно прочинив би двері ванної: він би й пискнути не встиг. На щастя для нього і для мене також, йому забракло сміливості щось з’ясовувати: він визнав за краще ушитися й прожогом побіг сходами вниз. Отакий герой.
Сесар зітхнув, але в тому зітханні не було самовтіхи.
— Завдяки цьому йолоп залишився живим, — додав він, підводячись із крісла, й, здавалося, йому було шкода, що Макс живий та здоровий. Підвівшись, Сесар глянув на Хулію, тоді на Муньйоса, які продовжували мовчки дивитися на нього, потім пройшовся по кімнаті, і килим стишив зроблені ним кілька кроків.
— Я мав би вчинити, як Макс, — чимдуж тікати, бо гадки не мав, чи не з’явиться, бува, з хвилини на хвилину поліція. Але тут у справу втрутилося те, що можна було б назвати питанням моєї честі як митця, тож я перетягнув Менчу до спальні і… Ну, сама знаєш: трохи підправив декорації, бо був певен, що рахунок за все пред’являть Максові. Це забрало не більше п’яти хвилин.
— Навіщо ти зробив оте з пляшкою?.. В цьому не було потреби. Вийшло огидно та жахливо.
Антиквар цокнув язиком. Тоді зупинився перед однією з картин, що висіли на стінах, — то був «Марс» Луки Джордано, — й задивився на неї так, наче це бог у середньовічному обладунку з лискучими крильцями на шоломі мав дати відповідь на запитання Хулії.
— Пляшка, — пробурмотів Сесар, не обертаючись, — лише додатковий мазок… Натхнення останньої миті.
— Яке не мало жодного стосунку до шахів, — наголосила Хулія, і її голос був різким, наче змах леза. — Радше це було зведенням рахунків. З усім жіноцтвом.
Антиквар не озвався. Він і далі мовчки роздивлявся картину.
— Я не почула твоєї відповіді, Сесаре. А ти завжди мав відповіді на всі запитання.
Він повільно обернувся до неї. Цього разу його погляд не благав про поблажливість і в ньому не прозирала іронія: він був далеким, непроникним.
— Потім, — мовив нарешті антиквар якимось відсутнім тоном, наче він не чув слів Хулії, — я надрукував на твоїй машинці хід, загорнув запаковану Максом картину в газету і вийшов із нею під пахвою. От і все.
Він проказав це безбарвним, позбавленим будь-якої інтонації голосом, ніби розмова вже не цікавила його. Однак Хулія була далека від думки, що питання вичерпано.
— Навіщо було вбивати Менчу?.. Адже ти будь-якої миті міг вільно зайти до мене додому й так само вийти. Існувало безліч інших способів украсти картину.
Очі антиквара знову пожвавішали.
— Бачу, принцесо, ти намагаєшся надати викраденню картини перебільшеного значення… Насправді це була просто ще одна деталь, бо в усій цій історії одні обставини доповнюють інші. Це однаково, що робити мертву петлю, — він замислився, силкуючись добрати потрібні слова. — Менчу мусила вмерти з кількох причин: деякі з них згадувати зараз якось не випадає, а деякі згадати просто-таки необхідно, вони, сказати б, мають суто естетичний характер: приміром, наш друг Муньйос дивовижним чином виявив зв’язок між прізвищем Менчу та з’їденою на шахівниці ладдею; інші причини більш глибинні… Я організував усе це, щоб звільнити тебе від
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Фламандська дошка», після закриття браузера.