Читати книгу - "Твердиня"

срібним блиском в очах, Сьома затремтів, нога підкосилася. Якби не гіпс і милиця, хлопець осів би на долівку там, де стояв.

Х’юз-Коулман жестом наказав вести порушника до «нори» (американець із українцем шаснули всередину). Вартовий штовхав Семена перед собою, трохи віддалік ішов Джейсон, а замикав колону другий охоронець. Роблячи навмисно маленькі кроки, немов засуджений, що підступає до ешафота, Сьома раз за разом озирався за спину. Це йому ввижається чи очі Джейсона справді видаються мертвими? Звідки той застиглий срібний відблиск? Невже гра світла в коридорі?

Перший вартовий вштовхнув росіянина в кімнату і відступив убік, звільняючи дорогу Джейсону. Другий вартовий прослизнув повз сивочолого, звів Сьому на ноги і заламав йому руки за спину. Джейсон ввімкнув світло.

Ґрем і Сатомі притислись до стіни в дальньому кутку «нори». Левко з побляклим обличчям сидів на матраці найближче до Джейсона.

— Де ти був? — зронив він у бік Семена.

— Заткнись. — Х’юз-Коулман приклався ступнею до грудей українця і відштовхнув його, відкинувши на матрац. — Тут я ставитиму запитання. — По тому склав руки за спиною і з облудною посмішкою зиркнув на Сьому: — Ірландець передавав мій наказ не спускатись у неосвітлені галереї?

— Так, сер. — Хлопець буквально цокотів від страху зубами. Він не сумнівався, що до ранку не доживе.

— Чому не послухався?

Фальшива посмішка неприродно викривляла обличчя. Лице Джейсона змахувало на фоторобот, склеєний з різних знімків: нижня частина — від усміхненого чоловіка, верхня — від якогось трупака зі сріблястими райдужними оболонками.

— Я… хотів… побачити написи, — пробелькотів Сьома.

— Що? — Джейсон скинув голову і звернувся до вартового: — Де ти його знайшов?

— En la Sala Blanca[120], — шанобливо відповів перуанець.

— Справді? — Сивочолий здивувався.

— Так, сеньйоре.

— Обшукав?

— Так, сеньйоре.

— І?

— Лише фотоапарат. — Вартовий простягнув Джейсону камеру.

Чоловік узяв «Nikon» до рук:

— А золото?

— У нього не було з собою золота.

Джейсон Х’юз-Коулман спідлоба роздивлявся Сьому. Ввімкнув фотоапарат і запустив режим перегляду знімків: у камері збереглося чотири фотографії кремової мармурової стіни з чорними долонями і кілька знімків притемнених розгалужень.

— Я наскочив, якраз коли він фотографував, — докинув вартовий.

— Чому ти не взяв золота? — не піднімаючи очей від «Nikon’а», тихо поцікавився Джейсон. — Чому пішов далі?

— Навіщо воно? — проскиглив росіянин і повторив: — Я хотів побачити письмена.

Несподівано Джейсон пожбурив фотоапарат Левку (українець ледве встиг зреагувати, піймавши камеру за сантиметр від долівки), після чого звелів другому перуанцю, який тримав Сьому:

— Відпусти його.

— Е?!

— Просто відпусти.

— Він же порушив…

— Ти наполовину дерев’яний, аміґо? — У голосі задеренчали металеві нотки.

— Слухаюсь. — Вартовий забрав руки від Семена, а для переконливості позадкував до стіни, хоча не зміг приховати розчарування.

— Лягайте спати, — порадив Джейсон хлопцям і дівчині. — Завтра у нас багато справ. Добраніч… — І погасив світло.

Сьома колодою повалився на матрац.

LXXXIII

— Що це було? — надійшов з глибини здивований голос Ґрема.

— Я думала, він уб’є тебе на місці. — Зв’язки Сатомі досі тремтіли. — А він навіть не сказав, щоб ти більше туди не потикався.

— Що це було? — передражнив мулата Левко. — Хочеш, твою маму, дізнатися, що це було? — Він повернувся до Сьоми і зашипів: — А я хочу знати, якого ти хера поліз у ті ходи?

Пауза. Сьома, склавши руки, мовчки тупився під ноги. Левко оскаженів:

— СУЧИЙ ТИ СИН! Ти смердючий кавалок собачого лайна!

— Чувак… — спробував захищатися Сьома.

— Не кажи мені «чувак», придурку! — Левко нахилився вперед і стишив голос. — Я гепу рву, щоб придумати, як нам утекти, а ти… — Руки зі скорцюбленими пальцями потяглись до Семена, він був готовий задушити товариша.

— Я не зможу втекти, — огризнувся Сьома. — Ти забув, що я в гіпсі? Я не зможу йти через джунглі, навіть якщо ми виберемось із Паїтіті.

Українець присунувся впритул і заговорив іще тихіше (Ґрем і Сатомі його ледве чули):

— Я зараз кажу не про джунглі, йолопе. Ґрем знає, як підняти в повітря той вертоліт, що стоїть біля котеджу. Розумієш, що це означає? Нам залишається придумати, як відволікти вартових, вибрати момент, коли ніхто не заважатиме, і фу-у-х…

Хлопець показав рукою, як вони злітають у небо.

Сьома підняв голову:

— Вибач, чувак, я не знав про це…

— Нам дозволили вільно пересуватись по Паїтіті. Ти хоч усвідомлюєш, яке це щастя? Я міг вільно вештатись терасою, спостерігати, планувати… Зате тепер, через твою безмозку вихватку, до нас приставлять вартового, а може, взагалі посадять під замок і годуватимуть крізь ґрати, немов звірят у зоопарку. І тоді, друже, ми хором говоримо «прощавай» надії на щасливе визволення.

— Вибач…

— Досить, — втрутилась Сатомі, підсунувшись до хлопців. — Не кричи на нього. Все владнається. Якби Джейсон хотів поставити вартового, він лишив би його просто зараз.

Японка мала рацію. Та й Лео, виговорившись, заспокоївся. Йому кортіло спитати, що Сьома бачив у глибині споруди, але він стримувався, розуміючи, що це попсує весь ефект від його гнівної тиради.

Розумом Семен осягав, що закиди Левка небезпідставні. Подавшись у підземелля, він підставив їх усіх. Але серце нашіптувало інше. Росіянин згадував м’які барви Білої кімнати (як назвав її один із перуанців) і безпричинне піднесення, що переповнило груди, щойно він зайшов усередину. Він пам’ятав, як хвилі вразливого зеленого світла огинали його, лагідно торкаючися шкіри, і несподівано зловив себе на думці про те, що… не хоче тікати. Навіть на вертольоті.

— This guys are fucking billionaries[121], — задумливо проказав Сьома.

— Блін, і що з того? — Українець струснув долонями з розчепіреними пальцями біля голови. — Нам треба придумати, як звалити звідціля.

— Я б не поспішав з висновками.

— Що?

— Думай, Лео, думай. Я не впізнаю тебе, — повільно проговорив Семен.

— Для чого ти це розказуєш? Я не розумію.

Сьома зітхнув.

— Лео, ці люди знайшли золото інків. Може, й не інків, зараз на це начхати. Не знаю, скільки в них жовтого металу, але точно не менше, ніж вивіз звідціля Пісарро п’ять століть тому. Це мільярди доларів. Мільярди сраних доларів, які не потрібно відмивати, адже метал — він і є метал!