Читати книгу - "Бот. Ґуаякільський парадокс"

його обличчі застиг вираз малюка, якому замість мандаринки підсунули дольку лимона. Секунду він мовчав, і Ліза очікувала, що блондин бовкне щось вкрай образливе, та зрештою Джонні стримано мовив:

— Так, — він провів пальцем уздовж Панамериканської магістралі, котра, практично не відлипаючи від тихоокеанського узбережжя, тягнулася на південь. — Вони вже від’їхали на вісімдесят кілометрів від Піури. Якщо вантажівка зупинятиметься лише для того, щоб заправитись, і якщо викрадачам пощастить так само легко проскочити перуансько-чилійський кордон, приблизно через тридцять годин вони досягнуть Сан-Педро.

Ліза Торнтон, схилившись над картою, прискіпливо роздивлялася північну частину Чилі.

— Вони можуть зрізати, рвонути навпростець пустелею відразу після кордону. І виграють чимало часу. Вони одного разу так уже вчинили.

— Не думаю, — мотнув головою Джонні. — Малоймовірно, що серед викрадачів виявиться хтось, хто добре знає місцевість на південь від чилійського кордону. Я взагалі припускаю, що вони застрягнуть на виїзді з Перу. Чилійці значно краще дбають про охорону своїх кордонів.

Не піднімаючи голови від карти, Ліза звела на нього очі:

— Погано, що після всього, що «сутінкові» накоїли, ти все ще їх недооцінюєш.

— Ти запитала мене, скільки в нас часу, — підвищив голос блондин, — і я відповідаю: на мій погляд, утікачі досягнуть Сан-Педро не раніше, ніж через тридцять годин, орієнтовно опівдні наступного дня за чилійським часом. Отже, у нас ціла доба для того, щоб дістатися до Калами.

Ліза дозволила собі трохи заспокоїтись. Доба — не так і багато, але поки що — більше ніж достатньо. Поки що все під контролем.

— Які прогнози щодо шторму над Панамою?

— Панамський аеропорт закрито на найближчі три години.

— Дякую, Джонні, — Ліза холодно, по-діловому посміхнулась і встала. — Часу вистачає, але розслаблятися не можна. Пропоную всім зібратись і через півгодини виїхати до місцевого аеропорту. Чекатимемо на приліт C-37A там. Поснідаємо також в аеропорту. — Вона глянула на агента із затиснутою поміж долонь синьою чашкою. — Дрон готовий?

— Так.

— Він нам знадобиться, — жінка повернулася до Джонні. Він знудьговано телющився вбік, а тому Ліза нахилилася, щоб чоловік не мав сумніву — звертаються саме до нього: — Будь ласка, проконтролюй, щоб зброю та бронежилети оформили як дипломатичний багаж. І попередь місцеву владу в Каламі. Щоб після прильоту не виникло жодних затримок. Передай пілотам у Панаму: нехай вилітають, щойно отримають дозвіл, — чоловік демонстративно не дивився на Лізу. — Ага, і ще, на момент прибуття в аеропорту «Ель-Лоа» на нас має чекати позашляховик із повними баками та запасами води, готовий негайно вирушити в пустелю.

— Слухаюсь, мем. Усе буде зроблено, мем, — єхидно відрапортував Джонні Лонґбоу.

— І не забудь свій червоний клоунський ніс.

Блондин розтягнув тонкі губи в широкій презирливій усмішці:

— Ага, моя люба. Обов’язково. Як у Пеннівайза.

LXXV

П’ятниця, 23 січня, 07:44 (UTC –4)

Пустеля Атакама, Чилі

Просувалися на південь повільно. Приблизно за годину після старту із Сан-Педро Тимур серйозно замислився над тим, що пішки вони могли дійти до руїн швидше. По-перше, трасу № 23, яка тягнеться від Сан-Педро на південь, а через півсотні кілометрів поступово завертає на схід, у гори, до аргентинського кордону, майже повністю засипало піском. Вони витратили годину на те, щоб від’їхати від Сан-Педро на якихось десять кілометрів, і за цей час шість разів зупинялися, оскільки покремсане тріщинами шосе просто зникало під піском. У такі моменти Ріно та Тимур залишали скутери та сунули вперед, по кісточки провалюючись у пісок, шукаючи місце, де траса вигулькувала на поверхню. Натрапивши на продовження шосе, вони поверталися по Лауру та Джеймі. По-друге, заважав туман. Віддаляючись у пошуках дороги, чоловіки втрачали з поля зору француженку та коротуна, які зоставалися біля скутерів. Звісно, вони постійно перегукувалися, сигналізуючи, що все гаразд, але це не дуже допомагало, позаяк на відстані більшій за сто метрів звуки деформувалися, мряковина спотворювала їх, і здавалося, наче голоси линуть звідусіль.

Усі нервували. Навіть Джеймі, який благополучно проспав нічний напад, дивлячись на преподобного з міцно стиснутими губами, наморщеним лобом і недобрим блиском в очах, відчував мульке занепокоєння.

Щоправда, нічого особливого не сталося. Якщо не зважати на те, що таблетки Ріно подіяли. Під час однієї із зупинок, коли дорога вкотре пірнула під пісок, Джеймі несподівано шустро зіскочив зі скутера та зашкутильгав у туман.

— Альо, аміґо, ти куди? — насупився велетень.

Макака обернувся, кисло посміхнувся, погладив лівою рукою живіт, а тоді скривився.

— Валяй, фелла, — Ріно.

— Куди він? — запитав Тимур.

— Завершити те, що не завершив зранку…

Знадобилася ще година, щоб досягти розваленої придорожньої станції Токонао. На шлях, який п’ять років тому займав двадцять хвилин, тепер згаяли дві години.

На протилежному боці дороги, навпроти однієї з погризених вітром будівель Токонао, від траси № 23 відходила ґрунтовка. Петляючи між невисокими пагорками, вона простягалася на південний захід. П’ять років дорогою ніхто не користувався, і вона заросла купчастими, схожими на бурих дикобразів, клубками сухої трави, а наїжджені колії розгладилися, місцями повністю злившись із пустельною поверхнею.

— Ми так заблукаємо, — промовила на вухо Тимуру Лаура, коли вони збочили з траси на ґрунт.

Чоловік і сам усвідомив, що без сонця за спиною вони далеко не доберуться. Він зупинив «Хонду» та вимкнув двигун. Ріно вчинив так само.

— Хороший був план, — прогудів Ґроббелаар, промацуючи очима туман. Вони віддалилися від дороги не більше ніж на півсотні метрів, а рештки придорожньої станції вже зникли в імлі.

— Почекаємо, доки не сяде туман, — сказав Тимур.

Несподівано українець помітив, що Джеймі, зісковзнувши з колін Ґроббелаара на пісок, намагається щось на мигах показати ґевалу.

— Ріно, він хоче щось тобі сказати.

Південноафриканець перевів погляд на Макаку, скупчив брови. Джеймі знову кисло посміхнувся, погладив себе по животі та тицьнув рукою в пустелю. Ріно, як міг, приязно, майже по-батьківськи посміхнувся і кивнув, безмовно демонструючи, що все розуміє. Коротун кивнув у відповідь і задріботів геть, не віддаляючись, а наче провалюючись у туман.

— Що з ним? — запитав Тимур. — Ми ж нічого не їли вже майже добу.

Ріно вдав, що не почув запитання.

Спливла година, перш ніж туман під пекучими променями розсмоктався достатньо, щоб Ріно та Тимур змогли повернутися на ґрунтовку, не ризикуючи збитися зі шляху. Вони рушили на південний захід. Скутери тряслися та підскакували на нерівностях пустельної поверхні. Подекуди доводилося зупинятися та кількадесят метрів фактично нести їх на руках (Джеймі та Лаура тягли лопати та наплічники з речами і водою), проте затримки не були тривалими, і таким чином удавалося зекономити пальне.

Ґрунтовка поступово немовби вицвітала, доки взагалі не зникла, і перед подорожніми розстелилася