Читати книгу - "Спаситель"

ти слабуєш, – мовив він.

– Я потребувала відпочити від усього, що трапилось. – Вона налила кави й простягнула йому. – Чорна, так?

Харрі кивнув. У кухні було дуже натоплено, тож перш ніж сісти за стіл, він зняв піджак та светр.

– Але завтра різдвяний концерт і я мушу повернутися, – зітхнула Мартіна. – Ти прийдеш на концерт?

– Та мені ж обіцяно квиток…

– Скажи, що підеш! – Мартіна раптом прикусила губу. – Я ж узяла квитки у ложу для шанованих гостей. У третьому ряду за прем’єр-міністром. Але твій квиток довелося віддати іншій особі.

– Пусте.

– Ти б все одно сидів сам. Я мушу працювати за сценою.

– Тоді хіба є різниця: піду я чи ні?

– Ще й яка! – Вона посміхнулася. – Я хочу, щоб ти прийшов.

Вона схопила його за руку, Харрі спостерігав, як її тендітна рука стискає й пестить його велику. У тиші він чув, як гуде у вухах кров – ніби шумів водоспад.

– Дорогою я бачив падаючу зірку, – мовив він. – Дивно, адже так? Що це прикмета на щастя, коли гине планета.

Мартіна мовчки кивнула. Потім підвелася, не відпускаючи його руки, обійшла стіл, сіла боком до нього на коліна, дивлячись просто у вічі. Обняла за шию.

– Мартіно… – почав він.

– Цить! – вона приклала пальця до його губів. І, не забираючи пальця, нахилилася й легенько притисла свої губи до його губів.

Харрі заплющився, чекав. Відчував важкі удари свого серця, але не поворухнувся. Гадав, що чекає, коли її серце битиметься у такт, утім знав, що лишається тільки одне: чекати. Її вуста розкрилися, й він машинально розтулив свої, притиснувши язика до нижніх зубів. На смак її палець дражливо гіркий через каву та мило, він просто обпікав кінчик язика. Її рука міцніше обхопила його шию.

Він відчув її язик. Відчув, як він притиснувся до пальця, з обох боків торкнувшись його власного, ніби роздвоєний язик змії. Два напівцілунки.

Раптом вона розкрила обійми. Прошепотіла на вухо:

– Не розплющуй очі.

Харрі відхилив голову назад, переборюючи спокусу покласти руки на її стегна. Секунда, друга, ще одна. М’яка тканина торкнулася руки, коли її сорочка сповзла додолу.

– Тепер розплющуйся, – прошепотіла вона.

Харрі послухався. Й завмер, дивлячись на неї. Стривожене обличчя й водночас сповнене сподівань.

– Яка ж ти гарна! – мовив він на подив здушеним голосом. Сповненим зніяковіння.

Вона ковтнула слину. Й на обличчі засяяла переможна посмішка.

– Підніми руки! – скомандувала вона. Й стягнула з нього футболку. – А ти бридкий. Бридкий та прекрасний.

Харрі пронизав солодкий біль, коли вона кусала його сосок. Одну руку вона завела за спину, просунувши йому поміж стегон. Він відчував на шиї її прискорене дихання, поза тим, іншою рукою вона вже схопила пряжку на ремені. Він поклав руку на вигин її стану. Й лише зараз відчув, що вона мимоволі тремтить, заледве помітно, що вона вся напружена й намагається приховати тремтіння. Їй страшно.

– Стривай, Мартіно! – прошепотів Харрі. – Чи ти справді хочеш? Чи ти розумієш, у що встряєш?

Тремтливо зітхнувши, через силу вона мовила:

– Ні, а ти?

– Отже, може, не варто?

Дівчина випросталась, глянувши на нього ображено й відчайдушно.

– Але ж я… я відчуваю, що ти…

– Так. – Харрі провів долонею по її волоссю. – Я хочу тебе. Відтоді, як побачив уперше.

– Невже? – вона взяла його руку, приклала до своєї, гарячої, розчервонілої щоки.

Харрі посміхнувся:

– Та, може, вдруге.

– Вдруге?

– Гаразд, утретє. Добра музика потребує часу.

– Чи я добра музика?

– Брешу. Таки вперше. Але це не значить, що я легковажний. Згодна?

Мартіна всміхнулася. Потім розсміялася. І Харрі з нею. Вона уп’ялася чолом йому в груди. Аж заливалася від сміху, стукаючи кулачком по його плечу, й лише коли по щоках заструменіли сльози, Харрі второпав, що вона плаче.

Юн прокинувся, бо змерз. Він так гадав. У Робертовому помешканні було темно, тому іншого пояснення він не знайшов. Але раптом мозок заснували спомини, й він второпав: те, що він вважав залишками сну, насправді була дійсність. Він дійсно чув, як у замку повернувся ключ і двері розчинилися. Й зараз у кімнаті чути чиєсь дихання.

Відчуваючи дежав’ю, жахіття, що повторюється, він рвучко розвернувся.

Біля ліжка стояла людина.

Юн задихався, коли ікла смертельного жаху уп’ялися в плоть, вгризаючись до кісток. Він був цілком певний, що ця людина прагне його смерті.

– Stigla sam, – мовив чужинець.

Юн знав небагацько хорватських слів, але кількох слів набрався у Вуковарі, й їх стало, щоб зрозуміти значення: «Я тут».

– Чи ти завжди був самотнім, Харрі?

– Мабуть.

– Чому?

Харрі знизав плечима:

– Я ніколи не був надто товариським.

– І по всьому?

Харрі видихнув до стелі димове кільце, відчуваючи, як Мартіна нюхає його светр та шию. Вони з Мартіною лежали на ліжку у спальні, вона під пуховою ковдрою, а він на ковдрі.

– Б’ярне Мьоллер, мій колишній начальник, стверджує, що подібні до мене обирають шлях найбільшого спротиву. Каже, що річ у нашій «неприкаяній натурі». Тому ми, зрештою, лишаємось завжди самотніми. Гадки не маю. Я полюбляю самотність. Може, я поволі полюбив себе у подобі самітника. А як щодо тебе?

– Краще ти говори.

– Чому?

– Не знаю. Мені до вподоби слухати, як ти розповідаєш. Кумедно, як таке можливо – любити себе у подобі самітника.

Харрі глибоко затягнувся. Затамувавши видих, міркував, як би чудово було, коли б він умів видихати димові фігурки, котрі б усе пояснили. Потому таки видихнув і хрипко прошепотів:

– Як на мене, слід знайти у собі щось варте любові, бо інакше – годі вижити. Дехто стверджує, що самотність асоціальна й егоїстична. Натомість ти ні від кого не залежиш й нікого не потягнеш за собою, якщо покотишся на дно. Чимало людей бояться самотності. А я завдяки їй ставав вільним, сильним та невразливим.

– Сильним? Завдяки самотності?

– Саме так казав лікар Стокман: «Найсильніша людина на світі та, що найбільш самотня!»[57]

– Спершу Зюскінд, тепер Ібсен?

Харрі пирхнув.

– Ці слова зазвичай цитував батько. – І зітхаючи, додав: – Коли мама була ще жива.

– Ти сказав: «ставав невразливим». Зараз уже ні?

Цигарковий попіл впав на груди, але Харрі його не струсив.

– Я познайомився з Ракеллю та… Олегом. Вони прив’язали мене до себе. Раптом я усвідомив, що у моєму житті теж є інші люди. І я їх потребую. – Харрі знов затягнувся, яскраво спалахнув цигарковий вогник. – Ба навіть гірше: можливо, вони теж мене потребують.

– Ти втратив свободу?

– Так. Саме так – я втратив свободу.

Обидва лежали, мовчки дивлячись у темряву.

Мартіна уп’ялася носом йому в плече.

– Ти дуже любиш їх, адже так?

– Так. – Харрі пригорнув її. -Я їх люблю.

Коли вона задрімала, Харрі тихо підвівся, закутавши її у пухову ковдру. Глянув на годинник. Друга ночі. Вийшовши