Читати книгу - "Історія Лізі"

підвівся. Коліна в нього затріщали, і Лізі знову подумала (подумала з глибоким подивом): «Це не сон. Це справді відбувається зі мною». Він неуважно копнув ногою склянку, й вона покотилася по великому білому килиму кольору слимаків, що лежав від стіни до стіни, й викотилася в головний офіс. Він підсмикнув штани.

— Я не можу собі дозволити надто баритися, місус. Ваш коп скоро повернеться, він або якийсь інший, і якщо туїція мене не обманює, то ви маєте таку собі психовану сестричку, до якої ви теж поспішаєте, хіба ні?

Лізі нічого не відповіла.

Дулей знизав плечима, ніби хотів сказати: «Зрештою, то ваші проблеми», а тоді вихилився з алькову. Для Лізі то був сюрреалістичний момент, бо вона не раз бачила, як Скот робив те саме, хапаючись обома руками за протилежні одвірки виходу, у якому не було дверей, стоячи ногами на підлозі алькова, а голову й торс висунувши в кабінет. Але Скот ніколи не був одягнений у хакі; він до самого кінця залишався чоловіком у синіх джинсах. І лисини в нього не було. «Мій чоловік помер із повного головою волосся», — подумала вона.

— Дивовижно приємне місце, — сказав Дулей. — Що тут колись було? Горище для зберігання сіна? Мабуть, що так.

Вона не сказала нічого.

Дулей і далі визирав назовні, тепер трохи перекочуючись уперед і назад і подивившись спочатку ліворуч, а потім — праворуч. «Володар оглядає свої володіння», — подумала вона.

— Справді чудове місце, — сказав він. — Майже таке саме, яке я й сподівався побачити. Ви маєте тут три кімнати — я назвав би це кімнатами, — і в кожну світло проникає крізь засклений дах, тож природного світла тут дуже багато. У тих місцях, звідки я родом, такі будівлі називають будинками-поїздами або хатинами-вагончиками, але нічого схожого на хатини тут немає, хіба не так?

Лізі нічого не відповіла.

Він обернувся до неї із серйозним виглядом.

— Не те щоб я йому заздрив, місус, чи заздрив вам тепер, коли він помер. Мені довелося перебути певний час удержавши в’язниці Браші-Маунтін. Мабуть, професор вам це сказав. І не хто інший, як ваш чоловік, допоміг мені пережити там мої найгірші дні. Я прочитав усі його книжки, і знаєте, яка з них сподобалася мені найбільше?

«Звичайно, знаю, — подумала Лізі. — „Порожні демони“. Ти, певно, прочитав їх дев’ять разів».

Але Дулей здивував її.

— «Дочка матроса». I вона не просто сподобалася мені, місус, я полюбив той роман. Я знову й знову перечитував його протягом двох або трьох років, відколи я його знайшов у бібліотеці своєї тюрми, і я міг би процитувати з нього напам’ять не один довгий уривок. А знаєте, яка частина сподобалася мені найбільше? Там, де Джин нарешті починає говорити й каже своєму батькові, що він їде, хоче того старий чи не хоче. Ви знаєте, що він каже тому жалюгідному старому придуркові, вибачте за прямоту моєї мови?

«Що він ніколи не розумів обов’язку любові», — подумала Лізі, але не сказала нічого. Проте Дулей навіть не звернув на це уваги. Його опанував справжній захват, і, певно, він чув лише самого себе.

— Джин сказав своєму старому, що той ніколи не розумів обов’язку любові. Обов’язку любові! Чудово сказано, чи не так? Скільки нас почували те саме, але не знаходили слів, щоб виразити своє почуття? А ваш чоловік їх знайшов. Він їх знайшов для всіх нас, бо інакше ми залишилися б німими, так висловився професор. Бог, певно, любив вашого чоловіка, місус, якщо нагородив його такою мовою.

Дулей підняв погляд до стелі. Жили на його шиї напнулися.

— ОБОВ'ЯЗОК! ЛЮБОВІ! І тих, кого Бог любить, він забирає до себе найпершими, щоб вони були поруч із Ним. Амінь. — Він на мить опустив голову. Його гаман висунувся назовні із задньої кишені штанів. Він був на ланцюжку. Звичайно ж, був. Такі люди, як Джим Дулей, завжди носять гамани на ланцюжках, які прикріплюються до дірок у їхньому поясі. — Він заслуговував мати таке чудове місце для своєї творчої праці. Гадаю, він милувався ним, коли не мучився над своїми творами.

Лізі уявила собі Скота за письмовим столом, який він називав Великим Слоном Ідіота, уявила, як він сидить перед великим екраном свого «Макінтоша» і сміється з чогось тільки-но ним написаного. Гризучи або пластикову соломку, або свої нігті. Іноді мугикаючи під свою музику. Лунко пукаючи, якщо було літо й день дуже жаркий, і він сидів без сорочки. Ось як він мучився над своїми довбаними творами. Але вона знову ж таки не сказала нічого. У стереосистемі друзяка Генк поступився місцем своєму синові. Генк-молодший співав «К бісу віскі, а пекло — геть».

Дулей сказав:

— Ви досі відповідаєте мені мовчанкою? Може, вам це й подобається, але добра вам із цього не буде, місус. На вас чекає певне покарання. Я не стану зараз повторювати те, що вже казав, що мені це болить більше, ніж болітиме вам, але скажу щиро, мені сподобалася ваша рішучість, яку ви проявили за той короткий час, протягом якого ми знаємо одне одного, а тому буде боляче нам обом. Я ще хочу вам сказати, що буду настільки поблажливим, наскільки зможу, бо не хочу надто засмучувати вас. А проте ми мали з вами домовленість, і ви її порушили.

Домовленість? Лізі відчула, як у неї мороз пішов поза шкірою. Уперше вона ясно уявила собі всю глибину і складність божевілля Дулея. Сірі сутінки знову стали напливати на неї і застеляти їй зір, проте вона доклала тепер усіх зусиль, щоб їх відігнати.

Дулей почув, як брязнув ланцюг її наручників (певно, він приніс їх у своєму пакеті, разом із банкою з-під майонезу), й обернувся до неї.

Розслабся, люба моя дитино, розслабся, прошепотів Скот. Поговори з цим суб’єктом, не тримай свою пельку стуленою.

Це була порада, якої Лізі навряд чи потребувала. Адже доти, доки вони розмовлятимуть, покарання відкладатиметься надалі.

— Послухайте мене, містере Дулей. Ми ні про що з вами не домовлялися, ви тут припускаєтеся очевидної помилки. — Вона побачила, що його брови стали супитися, погляд темнішати, й поквапно заговорила далі: — Іноді буває важко зрозуміти, чого від тебе хочуть, по телефону, але тепер я готова співпрацювати з вами. — Вона зробила ковтальний рух і відчула, як щось клацнуло у неї в горлі. Їй знову захотілося пити, хотілося зробити довгий холодний ковток, але час був неслушний для того, щоб попросити води. Вона нахилилася вперед, утупила свої очі в його очі, сині в сині, й