Читати книгу - "Фаренго. Ч. 1. Тінь попередника"

трьохконтурний захист, позитронні мізки роботів уже ґлючило б.

У комунікаторі згустилася тиша.

— Я хочу, Ої, - перервала мовчання Шерма, — щоб ти зараз промовила вголос те, про що подумала. Те, що почула я.

— Охоронці Храму вже не сплять, — сказала Овіта. — Вони прокинулися, коли ви взяли в руки шматок цього заліза.

— Отже, він не просто так тут лежав, — зрозумів Некіч.

— Тут ніщо не лежить просто так, — підтвердила Знаюча.

— Ми ще можемо повернутися назад…

— Не можемо, — відрізала Шерма. — На поверхні нас уб'ють посланці Піфії. Ми підемо до Великого тунелю.

Вона віддала нечутну команду морліфам. Дорс пірнула в темряву, Дунс заметушився, але за кілька секунд оговтався й цілеспрямовано побіг за подругою. За мутантами рушили «павуки».

Вей — так, щоб Вольск побачив — торкнулася свого плеча середнім пальцем руки. В переліку арпікранських студентських знаків цей жест позначався як «дивися на мене, роби як я».

Археолог напружився. Він не володів надлюдською інтуїцією піфійських сестер, але теж відчував, що ось зараз, тут і тепер, відбудеться щось визначальне. Йому не хотілося йти далі. Щось безмовне, але сповнене волі й присутності, тиснуло на його свідомість. Ніби потік небаченої сили виривався з тої темряви, до якої вела свою маленьку армію жінка, створена Тейсанболоном на погибель Планеті Жінок.

Тунель, до якого вони увійшли, був значно ширшим і вищим за попередні. Стіни не змикалися тут під гострим кутом, а плавно переходили в округлі арки. Будівельники Лабіринту облицювали широкий тунель не шестикутними, а квадратними плитами, величезними, заввишки як уся стіна. Пил на підлозі прорідили неглибокими борозенками, які спліталися в хвилясті й спіралеподібні візерунки. Прожектори роботів кидали перед собою віяла з променів блакитного відтінку, і тунель освітлювався на сотні метрів. Людям ця частина Лабіринту видалася такою ж порожньою і нецікавою, як і пройдені коридори.

Ґвен Вей уважно спостерігала за поведінкою морліфів, які просувалися в авангарді. Ось вона завважила, що Дорс зупинилася, запитливо глянула на Дунса. Мутант-самець пригальмував слідом за нею, пропускаючи поперед себе «павука». Рухи щуропсів стали сповільненими, вони ніби притискувалися до запорошеної підлоги. Їхні рухомі голі хвости виструнчилися й завмерли. Баронеса доторкнулася пальцем до плеча і заховалася за товсту корму транспортного робота, на якому їхав масивний молекулярний синтезатор. Вольск, не роздумуючи, приєднався до неї. Він не помітив, як за його спиною прилаштувалася Овіта. Спіральні пилові візерунки притягували його погляд. Йому здавалося, що тартанові кінцівки транспортних роботів, блазнюючи, топчуть карту шляхів таємних і первісних. Потім, згадуючи цю мить, він ніяк не міг відігнати думки про те, що в ті хвилини він підкорявся чужій волі, яка змушувала його не дивитися у перспективу тунелю.

Першим помітив «щось» кіборґ, який опинився в аванґарді колони. Його позитронний мозок відреагував на «щось» швидше за морліфів і людей (останні взагалі не встигли нічого второпати). Робот активував свою вбудовану зброю. З дула плагану із надзвуковою швидкістю вилетіла оранжева хмарка високотемпературної плазми. Але ще швидше перед колоною виникла суцільна стіна сліпучого білого світла. Воно блискавично промайнуло тунелем, м'яко загасило смертоносну плазму і досягло непроханих гостей. Люди встигли почути високу й тужливу ноту звуку, який принесла ця стіна.

Світло згасло. Нестерпна спека охопила тіло Вольска. Йому здалося, що підкладка його комбінезона спікається зі шкірою в одне болюче ціле. «Ось вона, смерть… Знаюча мала рацію!» — подумав він крізь біль і жах. Наступної миті спека відступила й археолог опинився в безпросвітній темряві. «Алексе, ти живий?» — почув він голос Вей. «Ага», — невпевнено відповів Вольск і спіймав себе на думці, що радіє працездатності свого комунікатора ледь не більше, аніж голосові баронеси Великосіртської.

29

Глибинне Укриття в надрах Великих Каманійських гір,

планета Кідронія (4КВ67:3).

28 октомбрія 416 року Ери Відновлення

Якби Зорану-«Ягду» сказали, що стіни підземного Лабіринту на далекій планеті Фаренго вкривають такі ж поліровані гранітні плити, як і Глибинне Укриття на Кідронії, він би здивувався. З того дня, коли він потрапив до Глибинного Укриття, аґент Теслена дивувався все рідше й рідше.

Виявилося, що глибоко під Кіманійськими печерами ховається неосяжне таємне царство Знаючих. Від печер його відділяли вузькі портали, підсвічені негаснучим блакитним сяйвом, походження якого так і залишилося для Зорана загадкою. В центрі цього царства, у величезній куполоподібній печері, були руїни циклопічного механізму. Знаючі пояснили аґентові, що в ті часи, коли ще не згасли первісні сонця юної Галактики, стародавня раса мандрівників і будівничих використовувала такі механізми, як гіперпросторові портали. Проте зараз портал не працював. Давно загинули його біонічні деталі, а без них портал перетворився на безглузде й величне нагромадження кераміки, металу і каменю.

Тепер транспортну станцію стародавньої раси Знаючі перетворили на Глибинне Укриття для себе і кідронійських партизанів. Навіть тепер, коли Туре Шактірі на троні Імперії змінив лояльний до піфійок Еарлан, Знаючі не поспішали залишати своє таємне царство.

Сторічна Мати Ієра, яка керувала тутешньою общиною Знаючих, на запитання Зорана: «Чому ми все ще ховаємося?»  відповіла неоднозначно:

— На поля Оріона ще не зійшов мир.

Аґент не наважився розпитувати детальніше і вирішив, що у відповіді Матері йдеться про планети Темного Агрегату і загрози, які там причаїлися. Лідерки Знаючих він побоювався. Від цієї грізної старої з відьомським носом-дзьобом і проникливими очима виходила майже видима сила.

На ранок дев'ятнадцятого дня перебування Зорана у Глибинному Укритті його розбудила молодша Сестра і повідомила, що Мати Ієра хоче бачити аґента і запрошує його розділити з нею хліб і воду вранішньої трапези.

— Буде так, як того забажає Прозірлива Мати, — відповів на запрошення Зоран і почав одягатися. Не встиг він перевірити герметичність стиків комбінезона, як у двері модуля просунулася вухата голова Гумма.

— Привіт, брате! — привітався клон.

— І тобі привіт, товсточоле дитя Велудумана.

— Дуже смішно. Я чув, що Мати Ієра запросила тебе.

— Так. Уже йду до неї трапезувати.

— Ти пам'ятаєш, брате, про те, що обіцяв мені від імені Теслена.

— Звісно.

— Мені сказали, що удова імператора тут.

— Де «тут»? — не зрозумів Зоран. — В Укритті?

— На Кідронії.

— У засланні?

— Здається. У мене до тебе є прохання, брате.

— Ну?

— Запитай Прозорливу Матір — може, мені не треба клона імператриці. Може, мені одружитися з самою імператрицею?

— Гумме, братику, тобі щось впало на голову? Щось дуже важке?

— А що тут такого? Її чоловік відійшов до предків. Вона удова.

— Ти хоча б сам розумієш, що кажеш? Вона з Дому Тізе, братику. Прапраправнучка Великих Сіоранів. Вона швидше повіситься, аніж сяде за один стіл із таким от знахабнілим хтивим