Читати книгу - "Необхідні речі"

в інший бік і передумали.

– Роти в них будуть на замку, – запевнив його він. – Можеш не перейматися.

3

І ось вони тут, він і Норріс Ріджвік, після найдовшої неділі на живій пам’яті. Але цей день мав одну спільну для життів Нетті й Вілми рису: вони закінчилися.

– Ти плануєш переночувати в якомусь мотелі? – вагаючись, запитав Норріс.

Аланові не потрібно було читати думки, що знати, про що він думає: про риболовлю, яку завтра пропустить.

– Та яке, бляха. – Алан схилився, підняв халат, яким підпер двері. – Ноги в руки, і пішли.

– Хороша ідея, – відповів Норріс, уперше, відколи Алан побачився з ним на місці вбивства, радісним голосом.

Через п’ять хвилин вони прямували до Касл-Рока по шосе 43, передніми фарами проорюючи ріллю вітряної темряви. Коли вони приїхали, була вже майже третя година понеділка.

4

Алан зупинився біля муніципалітету й вийшов з автомобіля. Його універсал стояв біля Норрісового почовганого «жука» у дальньому кінці паркінгу.

– Одразу додому? – запитав він Норріса.

Той відповів ледь помітною присоромленою усмішкою й опустив очі.

– Як тільки переодягнуся в цивільне.

– Норрісе, скільки разів казати тобі, щоб припинив використовувати чоловічий туалет як роздягалку?

– Та ну, Алане. Я ж не кожного разу це роблю.

Обоє знали, що саме щоразу Норріс це і робить.

Алан зітхнув.

– Не зважай. У тебе був довгий день. Вибачай.

Норріс стенув плечима.

– Було вбивство. Тут таке нечасто трапляється. А як трапляється, думаю, всі якось горнуться одне до одного.

– Скажи Сенді чи Шилі виписати тобі розписку за понаднормові, якщо хтось із них там ще є.

– Щоб Бастер мав ще одну причину домахуватися? – з гіркотою засміявся Норріс. – Я пас. Хай цей раз буде за мій рахунок.

– А що, він до тебе домахувався? – Алан на ці кілька днів зовсім забув про першого виборного.

– Ні… але він на мене реально так злісно дивиться, як бачить на вулиці. Якби поглядом можна було вбити, то я б лежав дохлий, як Нетті й Вілма.

– Сам випишу розписку завтра зранку.

– Якщо там буде твоє ім’я, без питань, – сказав Норріс і рушив до дверей «ЛИШЕ ДЛЯ МІСЬКИХ СЛУЖБОВЦІВ». – На добраніч, Алане.

– Доброго кльову.

Норріс одразу просяяв.

– Дякую. Ти б бачив вудку, яку я купив у новій крамниці, Алане. Просто шик.

Алан заусміхався.

– Не сумніваюся. Постійно хочу зайти до того мужика – таке враження, ніби в нього для всіх у місті щось є, а я чим гірший?

– І для тебе щось буде, – погодився Норріс. – У нього купа всілякого. Ти реально здивуєшся.

– На добраніч, Норрісе. І ще раз дякую.

– Та нема про що й балакати.

Але видно було, що Норріс утішений.

Алан сів у машину, здав назад зі стоянки й повернув на Мейн-стріт. Він роздивлявся будівлі обабіч, автоматично, навіть не усвідомлюючи цього аналізу… але все одно зберігаючи його результати. Одна з речей, які він помітив, це те, що в житловому приміщенні над «Необхідними речами» світилося. Збіса пізно, щоб не спати, особливо для жителів дрібного містечка. Алан замислився, чи в містера Ліленда Ґонта не безсоння, і нагадав собі, що потрібно буде до нього зайти. Але це зачекає, вирішив він, доки повністю ретельно не розбереться з тією справою Нетті й Вілми.

Він дістався рогу Мейн і Лорел, увімкнув лівий поворот, зупинився на перехресті, а тоді повернув натомість праворуч. До сраки той дім. Там холодно й порожньо, а його єдиний живий син відривається з друзяками в Кейп-Коді. Там забагато зачинених дверей, за якими чигає забагато спогадів. В іншому кінці міста живе жінка, якій зараз, мабуть, хтось дуже потрібен. Майже настільки ж потрібен, як вона потрібна цьому живому чоловікові.

Через п’ять хвилин Алан згасив передні фари й тихо закотився на під’їзну доріжку Поллі. Двері будуть зачинені, але він знав, у якому кутику сходів ґанку шукати ключ.

5

– А ти що тут ще робиш, Сенді? – запитав Норріс, коли зайшов досередини, послаблюючи вузол краватки.

Сандра Макміллан, вицвіла білявка, що пробула диспетчеркою округу на пів ставки майже двадцять років, саме накидала пальто. Вона мала дуже втомлений вигляд.

– Шила мала квитки на Білла Косбі[86] в Портленді, – сказала вона Норрісові. – Казала, що залишиться, але я змусила її поїхати – фактично за двері виштовхала. Ну дійсно, Білл Косбі, як часто він у Мейні буває?

«Як часто двоє жінок вирішують порізати одна одну на шматки через собаку, який узагалі, мабуть, з притулку тварин округу Касл?» – подумав Норріс… але не сказав.

– Думаю, нечасто.

– Та майже ніколи. – Сенді глибоко зітхнула. – Але скажу тобі секрет – тепер, коли все скінчилося, я майже шкодую, що відмовила Шилу, коли та пропонувала залишитися. Бо сьогодні така дурка – напевно, кожний телеканал штату дзвонив разів дев’ять, і до одинадцятої години було таке відчуття, ніби в нас тут супермаркет на різдвяний розпродаж.

– Ну то йди додому. Маєш мій дозвіл. Мудила ввімкнула?

Мудило – апарат, що перемикав дзвінки на домашній телефон Алана, коли диспетчерок не було на місці. Якщо в Алана ніхто не відповідав на дзвінок після чотирьох гудків, Мудило втручався й повідомляв абонентові, що потрібно набрати номер поліції штату в Оксфорді. Така кустарна система нізащо не працювала б у великому місті, але в окрузі Касл, найменшому за кількістю населення з шістнадцяти округів Мейну, вона діяла пречудово.

– Ввімкнула.

– Чудово. Мені здається, Алан не зовсім додому поїхав.

Сенді, зі знанням справи, підняла брови.

– Чула щось від лейтенанта Пейтона? – запитав Норріс.

– Нічого. – Пауза. – Норрісе, там жахливо було? Ну, тобто… ті дві жінки?

– Так, було гидко, – погодився він.

Цивільний одяг акуратно висів на вішаку, який він розмістив на ручці шафки з картотекою. Він зняв його й пішов у бік чоловічого туалету. Така звичка, переодягатися в уніформу й цивільне на роботі, була в нього вже десь зо три роки, хоча це рідко траплялося в такий глупий час.

– Іди додому, Сенді. Я все замкну, як закінчу.

Він штовхнув двері туалету й повісив вішак над дверцятами кабінки. Норріс саме розстібав сорочку, коли почувся легенький стукіт у двері.

– Норрісе? – гукнула Сенді.

– Та я, здається, тут один, – відповів він.

– Ледь не забула – тобі залишили подарунок. Він у тебе на столі.

Норріс припинив розстібати штани.

– Подарунок? Від кого?

– Не знаю – тут реально дурдом був. Але там ще картка є. І бант. Мабуть, таємна шанувальниця.

– Шанувальниця настільки таємна, що навіть я про неї не знаю, – промовив Норріс із чутним жалем. Він вийшов зі штанів і закинув їх на двері кабінки, поки одягав джинси.

Сенді Макміллан усміхнулася з краплею злоби.

– Містер Кітон сьогодні заходив, – сказала вона. – Може, то він залишив. Може,