Читати книгу - "Прекрасна чаклунка"

воно родом чи з пекла, мусить дихати. То була відчайдушна боротьба людей із хитромудрими пристроями. Перемагала часом людина, часом бомба, а часом наслідки були непевні — це коли бомбу щастило задушити, але й люди діставали тяжких опіків. Отож на початку тієї облоги вулиці Магдебурга були повні людей, сильно обсмалених: навіть ті, хто ні разу не мав діла з запалювальною бомбою, вважали за справу честі й доброго смаку пристосуватись до новітньої моди. Юні дівчата ходили з надгорілими косами, матрони — з обсмаленими бровами та зачісками, які запинали дірявою, мов порване павутиння, пропаленою хусткою. Кавалери пишались обвугленими брижами комірців, несиметрично обгорілими вусами та бородами: в одного бракувало лівого вуса, в другого — кінчика бороди, в третього — бакенбарда, а в четвертого з пропаленого рукава визирав голий лікоть.

Коли вже зачеплено питання моди, то ще додамо: тоді ж таки фіделісти, насамперед жінки, а потім і чоловіки, скидали своє щоденне вбрання й перевдягались у жалобу, тож «поверненці», які й перше ходили в чорному, перестали від них різнитись, а помалу перестали вирізнятись і «рибалки», бо те, що Магдебург облягало й бомбардувало німецьке військо, завдало тяжкого удару їхньому войовничому патріотизмові. Вони покинули насвистувати геройські пісні, ходити войовниче, з браво випнутими грудьми, і стали вдягатись, як фіделісти та «поверненці», так що всі тепер нагадували жалобників.

Комендант міста гофмаршал полковник фон Фалькенберг одного дня послав Петра до спаленої церкви святого Георгія, бо довідався, що відтоді, як у ній перестали правити службу божу, там збирається якась підозріла потолоч.

Церква лишилась без покрівлі, середній неф був увесь чорний після пожежі й смердів захололим димом. І все ж Петр застав там повно людей, які уважно слухали миршавенького проповідника. Той стояв на кам’яній колоні, що раніше була опорою зниклого тепер амвона. Проповідник схожий був на пастора й говорив вільно та плавно, наче пастор, але то був не пастор, а штабний писар, утеклий чернець-премонстрат брат Медард.

— Єдиним нашим зв’язком між цим світом, який ми сприймаємо своїми п’ятьма недосконалими чуттями, і Великою Порожнечею Нескінченності, в якій немає бога, — промовляв він до людей, що зібрались у церкві, — є принцип Правди.

— Принцип Правди, — повторили всі хором.

— А хто каже «Правда», той водночас каже «Розум» і «Справедливість», — провадив Медард.

— Розум і Справедливість, — повторили слухачі, а Медард повів далі:

— Є правди малі й правди великі, правди нікчемні й правди безмірні, всесвітні. Та правда, що в цій церкві нема покрівлі, нікчемна супроти Правди над правдами, за яку віддав життя святий Йоганн фон Кукан: «Все з одного». Проте кожна малесенька правда, будучи правдою, має своє місце у великій мозаїці дійсності, яку я називаю Ладом Всесвіту, і ми її визнаємо й шануємо, незважаючи на невелику важливість її, так само як визнаємо правди найбільші, наприклад, ту правду, що Земля кругла, а Сонце нерухоме. Коли ти скажеш, що здорова людина має двоє очей, цим ти вшануєш Лад Всесвіту, бо вимовиш правду, правдивість якої кожен може перевірити, тоді як твердження, ніби хто піде за сином божим, той досягне вічного блаженства, зіперте тільки на віру, отже — неправдиве. Покріпімо ж своє серце вимовлянням таких чистих, незаперечних і радісних правд, як те, що взимку буває холодно.

— Взимку буває холодно, — повторили слухачі проповіді.

— Вода мокра, — сказав Медард.

— Вода мокра, — в захваті повторили слухачі.

— Вогонь пече, — сказав Медард.

— Вогонь пече! — хором закричали слухачі.

— Теля родиться в корови, — провадив Медард і під хорове схвалення всього стовпища виголошував дальші правди: ялина — хвойне дерево. Вальдштейна усунуто в Регенсбургу. Камінь, кинутий угору, падає на землю. Вино — це напій.

— Вино — це напій! — волала його паства.

— Кожну отаку правду треба оберігати й шанувати, — підсумував Медард, — а хто порушить її тим, що твердитиме: «Теля родиться в бугая», «Вальдштейн лишається генералісимусом цісарського війська», «Камінь, кинутий угору, підноситься до неба» або «Вино — це кров», — той допуститься злочину й буде гідний смертної кари.

— Гідний смертної кари, — притакувала паства.

— Так вимагає Розум, і в цьому істинна Справедливість, — кричав Медард.

— У цьому істинна Справедливість! — раділи слухачі.

В ту хвилину Петр, розжарений гнівом на таке оганьблення чистого батькового імені та своїх власних думок на цьому збіговиську цілковитих, як йому здавалось, ідіотів, виступив із-за колони, за якою ховався досі, й гримнув так гучно, як ще зроду не гримав:

— Облиште ці дурниці!

Проповідник Медард застиг на своєму стовпі. Якусь хвилину стояла тиша, підкреслена одиноким пострілом обложної гармати, а тоді він зняв обидві руки до хмар, що висіли над зчорнілими стінами церкви, й заволав:

— Це він! Учитель Кукан завітав до нас! На коліна!

Усі зразу скорились, аж гупнуло.

— Блазні! Паяци! — кричав Петр уже в розпачі.

— Учитель на нас, негідних, дивиться неласкаво! — заридав Медард. — Учитель гнівається!

— Учитель гнівається! — ридала, стоячи на колінах, паства.

— Всі гайда на мури, працювати! — кричав Петр. — Там знайдете ту свою істинну правду, падлюки! Возити каміння й припаси! Та швидко, щоб я вас тут не бачив, смердюхи!

— Учитель гнівається! — скиглили сектанти, біжучи до виходу. — Вчитель гнівається!

— Ви на службі у військовій комендатурі Магдебурга, якому загрожує тяжка небезпека, — сказав Петр Медардові, коли його овечки повибігали. — Тепер не час на такі забавки. Коли я ще раз заскочу вас на такому чаклунстві, то накажу повісити.

В погляді, яким Медард зустрів цю погрозу, Петр помітив вираз ненависті, з яким у найближчому майбутньому мав зустрічатися ще дуже часто.

— Я помру дуже радо, — відказав Медард. — Тоді наше вчення матиме двох мучеників, а це можна тільки вітати. Ви його заснували, Вчителю, а я залюбки віддам за нього життя, пішовши за прикладом вашого батька.