Читати книгу - "В Багдаді все спокійно"

замполіта мій друг Олекса помилився. На другий день після проголошення незалежності України він вийшов з КПРС і записався навіть не в адвентисти чи свідки Ієгови, а в якусь чудернацьку українсько-африканську церкву, де хор співав і вистрибував під джаз, а піп кольору гуталіну причащав навернених бананом замість проскурки.

Олекса Сирота:

- Любов - велика сила! - ляпнув я аби щось ляпнути. - Поздоровляю. Розради вам і кохання. Я би може й зазирнув, але ж у вас там свої будуть - і з твого, і з Мілчиного боку. Нащо ж їм на весіллі лягавий замість генерала?

- Своїх, Олексо, не буде. Бо моя старенька мама і досі вважає, що я порядний швець, а моя наречена не втратила свою дівочу цноту. Ти будеш сміятись, Олексо, але коли твої запроторили мене на «хімію» за начебто спекуляцію шкіряним дефіцитом, мама повірила, що я поїхав на БАМ ремонтувати взуття комсомольцям-добровольцям.

- Чому ж - охоче вірю! Дурити старих людей гріх, але є ситуації, коли ще більший гріх казати їм правду.

- Точно! Уявляєш, що могло би бути? Мої хлопці перепились би і почали залицятися до Мілчиних подруг… жах! Навіщо моїй старенькій такий хамішуцер?

- Міліції він теж ні до чого.

- Ой, знову ти зі своїми зальотами! А стосовно кохання, то отут ти неправий. Від’їжджаємо ми, розумієш? В Ізраїль. Назавжди.

- І ти, Додік?

- А кому ж туди їхати? Жінці Брежнєва? Так її не випустять, бо у неї чоловік партійний.

- Додік, ти зі мною на цю тему не жартував, а я твоїх жартів не чув.

- А Мілку я з собою беру, як ти зрозумів. Тож треба розписатися. Не знаю, як щодо іншого, але кому там в Ізраїлі здалося моє шевське ремесло? Це у нас, у нашому дурному совку ремонтують взуття, заправляють списані стержні кулькових ручок і перуть по двадцять разів поліетиленові кульки. Там це викидають і купують нове. Бо у них немає дефіциту і є за що купувати.

- Закінчуй антирадянщину і поясни мені, темному, навіщо ти з собою Мілку тягнеш?

- А на неї вся надія! Прогодує, доки я роздивлюся. Свої курви їм там уже знудили. Та й дорого беруть. Тож на нашу новеньку клюнуть.

- Додік, ти цинік і експлуататор. І таких, як ти, у сімнадцятому році розстрілювали гарматами з «Аврори».

- Нехай! Не заперечую. Тільки не питай, чому ми їдемо.

- А що, вже цікавилися?

- Ого! Один такий в УВІРі каже: ми вас, мовляв, не можемо випустити, у вас дві судимості…

- А ти йому що?

- А я йому: про що, громадянине начальнику, мова! Ви мені візу на виїзд в один кінець оформлюєте чи членство в КПРС без кандидатського стажу?

- І після цього ти таки їдеш? Тобто, тебе випустили?

- Обійшлося. Хоча, думав - не тільки відмовлять, а й пов’яжуть. Але посоромилися. Щоправда, зажадали свідоцтво про шлюб з Мілкою, хоча вона теж єврейка. Слухай, Сирота, давай з нами! Хоча ні, з нами не вийде. І одружити тебе на єврейці ми вже не встигаємо. Нічого! Ми тобі обов’язково вишлемо запрошення, як тільки влаштуємося, а ти тим часом спокійненько знайдеш тут собі «засіб пересування». Єврейської національності.

- Стосовно женитися на єврейці, мені це вже рекомендували.

- Хто, Штірліц?

- Ні, Мюллер. Ніна Марківна Мюллер, завуч медучилища. Колишня фронтова медсестра. (див. повість «Покійник по-флотському», - авт.) Та й не до одруження мені зараз, Додіку. У мене зараз інша географія на умі. Треба такого собі корейця знайти і відловити.

- Якого корейця? Ваню-банабака з Підвальної? Розігнався! Його ще коли свої в «зоні» приговорили. Уявляєш - він зовсім совість втратив! Здав лягавим злодійський общак.

- Ні, Додіку, про Ваню-корейця, якому ти ще в четвертому класі зуб вибив, я все знаю. Це інший. Можливо, справжній кореєць. По паспорту.

- А я думав - кликуха.

- Оцього ми не знаємо. Бо він не з тутешніх. Страшний. Жалю не знає. Злодійських законів не дотримується. Нормальні мокрушники у порівнянні з ним - дітлашня нерозумна.

- Знову вашим не щастить! - погодився Додік. - Орден дадуть, коли зловиш?

- Аж два! Як у тій пісні про зека Петрова. Мені вже дали, догнали, відібрали, додали - і це ще не кінець.

- Не врубався. То ти кого більше боїшся - своїх чи корейця?

- Як кажуть - хрін від редьки.

- Розкажи про корейця, якщо можна.

- А воно тобі треба? На ньому два «калаші» висять. З повними боєкомплектами. Ти що, готовий з себе Матросова зображати? Не кажу вже про «перо». Він ним не гірше, ніж ти своїми шевськими ножами, вправляється. Одним махом горлянку до шийних хребців перетинає.

- Стривай-стривай! Мені зеки, котрі у війну з «зони» спочатку до штрафбату напросились, а потім їх назад у «зону» відтарабанили…

- Додіку, ближче до теми!

- Так от, вони казали, що на фронті саме так німцям горлянки різали, особливо у розвідці. Може,