Читати книгу - "Смак заборони"

Удома було застілля. Обоє Цехоцьких цього дня не працювали й разом із Зінкою склали нам компанію. Це було нестерпно. Мій останній імрайський вечір розсипався, мов пісок, що витікає крізь пальці. Виголошували банальні тости, й татусь із мерзенною посмішкою скаржився на те, яка я дурепа й скільки ще потрібно працювати, щоб виростити з мене людину. Галина підняла келиха й сказала, що головне — це щоб я була щаслива. Це моє дивне самаркандівське щастя. Я стою на балконі в своєму індійському сарі, моє мокре, свіжопомите волосся гладко зачесане назад, я спираюся на дерев’яне поруччя, дивлюся на оксамитове індигове небо з соковитими низькими зірками, теплий вітерець пестить мої оголені плечі, промінь маяка робить своє «Ух-х-х-х!» на занурених у дрімоту кипарисах, на різьбленій веранді Старого Будинку, на лаврових кущах, на моєму лікті й у кутку балкона, а далі — на білому стовпчику огорожі над урвищем, і, вириваючись на волю, летить далеко в чорне з місячними брижами море. У моєму тілі сидить приємна втома, в грудях — солодка знемога. Ніжний біль. Але де ж щастя? Боже… Останній у моєму житті імрайський вечір… І начебто по-справжньому щасливий, а мені так боляче! Я тихенько вийшла на вулицю. Скрекотіли цикади, спекотна ніч дихала. Далекий гавкіт собак, цвіркуни й «Московський біт», що спускається з танцмайданчика ніжною прозорою хвилею:

«Ту-у-ула и Ереваннн… Ри-и-и-ига и Магаданнннн»…

Я притулилася до теплого ялівця й заплакала.

Tag Sechtsundvierzig (день сорок шостий)

Вранці ми, як звичайно, пішли на пляж. Спека стояла нестерпна. Напередодні подорожі ми були зібрані й не відволікалися на дурні суперечки з приводу не з’їденого сиру зі сметаною. Батько прощався з морем, сидячи на кінці пірсу й ведучи неквапну бесіду з витонченою гепардоненависницею в білому купальнику. Моя Полінка чогось не йшла, і я засмутилася, що ми так і не обмінялись адресами, щоб потім вишуканим епістолярієм повідати одна одній про всі подробиці цього фатального літа. Мені не було з ким поділити гнітюче передчуття розлуки. Я попленталася в «Україну», до Макса, та відразу мене гукнув батьківський бас, що риком рвався з-під пірсу. Я здригнулася й повернулась із рештою пляжників, які теж робили моціон. Він із суворим і безкомпромісним виглядом махав мені, щоб негайно повертала.

— Але чому?! — закричала я, перегинаючись через поруччя.

— Тому що я так сказав! — прогарчав він, перемінився на обличчі й звернувся до Анни.

Так я промучилася до 10:30, поки не було дано команди на останнє цього року купання. І все. Це нова витончена самотність мого нового Не Життя… Я зрозуміла тоді, чого хочу найбільше — простягти ноги в дорогому взутті на світлій шкірі модернового диванчика і, попиваючи червоне французьке вино, міркувати з яким-небудь 40-літнім нащадком західної буржуазії… Міркувати про історію й політику, зовсім не торкатися в своїх розмовах теми сексу — бути його уособленням. Поки я з сумовитим виглядом плавала від пірсу до пірсу, набережною в наш бік ішов хтось високий, білявий, у пляжних шортах. У відповідь на помах батьківської руки я покірно вилізла на берег, схопила рушника, сухий купальник і пішла нагору, переодягатися. Макс спіймав мене за передпліччя, крапельки котилися по моєму обличчі, тремтіли на віях, світилися на губах.

— Ну, привіт, чого ж ти не з’явилася сьогодні?

— Я їду. Тато не пустив, — я обійняла його, такого великого й тепленького.

— Телефончик залишиш?

— У мене ручки нема.

— Я запам’ятаю.

І я сказала. А він, перекочуючи цифри на губах, нахилився до мого обличчя й обережно поцілував. Я посміхнулася йому й помчала в кабінку.

Потім ми вже брели до ліфта. Батько на мить відволікся на Анну з Віктором, а з іншого боку до нас уже підходили Гепард, Віра й Танька.

— Наступного року нас тут не буде. Це місце, я вже казав, вичерпало себе, а ми вже знайшли, куди поїдемо, — він махнув за Ай-Петрі, — у бік Фороса.

— Виходить, ми ніколи більше не побачимося?

— Ніколи не кажи наперед. Майбутнього ніхто не зможе вгадати. Ніхто й ніколи не доведе, що ти не приїдеш до мене в Пітер.

Я відпустила його руку й знизала плечима:

— Хтозна… А поки що — бувай, Сашку.

— Бувай, Левеня.

Батько напрочуд терпляче стояв за 10 метрів від нас, поглядаючи через Аннине плече. Я рвонула до моря, щоб укинути монетку. Очі застеляли сльози. Дорогою назад мене перехопила Віра.

— Дідько з усім… — ми поцілувалися. Крізь млость і запаморочення я нагнулася до Таньки, цьомкнула її, помахала Анні з Віктором, що віддалялися, ошелешено озираючись на мене. Гепард махнув мені востаннє й показав «клас». Я посміхнулася, розвернулась і зрозуміла, що більше ніколи не побачу його на цих лежаках під тентом. Ніколи більше з завмиранням серця не мчатиму кам’янистими тінявими стежками до Генеральського пляжу, ніколи не шматуватимуть мене солодкі муки очікування на моїх двох дошках за три метри над морем, ніколи не буде цих задушливих, жагучих, напахчених «Каїром» сієст і мрійливих, ситих, зі знемогою в ногах nach mittag-ів, ніколи не відчуватиму на собі чари випадкового погляду, в промінь якого, бувало, потрапляєш під час пересічної пляжної метушні, відбиваєш його — й укриваєшся сиротами. Двері ліфта зачинилися, й закрилося все. Удома ми швидко зібралися, з’їли нестерпний обід (і мій сир, що сплив зі сніданку, зі сметаною). Знемагаючи, збудженим поглядом я попрощалася з не потрібним більше «Каїром». І найспекотнішої, найсоковитішої сонної сієсти ми, навантажені сумками, пошкандибали до автобусної зупинки. Наш шлях лежав через весь «дніпровський» парк, звивистими, рябими від сонячних відблисків доріжками, повз алею мушмули нагору крутими кам’яними сходами до прохідної. Автобус приїхав рівно за розкладом, о 13:10 і з курним виттям