Читати книгу - "Аеліта. Гіперболоїд інженера Гаріна"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Поволі правлячи веслом, Пеппо проплив уздовж зеленуватого од відблисків борту «Арізони», підвів прегарне, як медаль, зморшкувате обличчя з кошлатими бровами і простягнув руку. Він вимагав жертвування. Зоя, перехилившись униз, спитала його по-італійському:
— Пеппо, відгадай, — чіт чи лишка?
— Чіт, синьйоро.
Зоя кинула йому в човен пачку новеньких асигнацій.
— Дякую, прекрасна синьйоро, — велично мовив Пеппо.
Більше нічого було зволікати. Зоя загадала на Пеппо: припливе до яхти старий, відкаже «чіт», — усе буде гаразд. Все-таки мучили лихі передчуття: а що, коли у готелі «Сплендид» засідка поліції? Та владний голос звучав у вухах: «…Якщо вам дороге життя вашого друга…» Вибирати нічого.
Зоя спустилася в шлюпку. Янсен сів до керма, весла змахнули, і набережна Санта Лючія помчала назустріч, — будинки із зовнішніми сходами з білизною і ганчір’ям на мотузках, вузькі вулички сходинками вгору, напівголі дітлахи, жінки біля дверей, руді кози, устричні намети коло самісінької води, рибальські сітки, розкидані на граніті.
Тільки-но шлюпка торкнулася зелених паль набережної, згори сходинками помчала ватага голодранців, продавців коралів та брошок, агентів з готелів. Розмахуючи батогами, кричали парні візники, напівголі хлопчаки перекидалися під ногами, голосячи, просили сольдо[45] у прекрасної форестьєри![46]
— «Сплендид», — сказала Зоя, сідаючи разом з Янсеном у коляску.
72У портьє готелю Зоя запитала, чи немає кореспонденції на ім’я мадам Ламоль. Їй подали радіотелефонограму без підпису: «Чекайте до вечора в суботу». Зоя знизала плечима, замовила кімнати і поїхала з Янсеном оглядати місто. Вони ходили із крамниці в крамницю, — Зоя купувала все, що їй пропонували балакучі прикажчики. Зрештою все це їй набридло.
— Поїдьмо в Помпеї, — сказала вона.
На автомобілі помчали до підніжжя Везувію і довго блукали вулицями стародавнього міста, очищеними від попелу.
Зоя кінчиком парасольки лякала зелених ящірок, що дрімали на порогах жител, залишених дві тисячі років тому.
— Нудно, вертаймося, — сказала вона. — Не люблю того, що було, не люблю спогадів…
Вечеряли в ресторані на березі. Між стравами Зоя підводилася, клала на плечі Янсену оголену руку і танцювала, її обличчя нічого не промовляло, повіки були напівпримружені. На неї «шалено» звертали увагу. Танці збуджували апетит і спрагу.
Коли виходили з ресторану, Янсен запитав:
— Де мені накажете бути цієї ночі — на яхті чи в готелі?
Зоя швидко глянула на нього й одразу відвернула голову, не відповіла. Заходячи до під’їзду готелю, сперлася на кам’яну руку Янсена. Портьє, подаючи ключа, гидко посміхнувся голеною чорномазою пикою. Зоя враз насторожилась:
— Якісь новини?
— О, ніяких, синьйоро.
Зоя сказала Янсену:
— Підіть у курильну, випалите цигарку, якщо вам не надокучило зі мною балакати, — я подзвоню.
Вона легко пішла червоним килимом сходів. Янсен стояв унизу. На повороті вона обернулася, всміхнулась. Він пішов до курильні і сів біля телефону. Запалив — так звеліла вона. Відкинувшись, чекав телефонного дзвінка. Уявляв…
Але телефон не дзвонив. Янсен заплющив очі, щоб не бачити клятого апарата. Тьху, справді, не можна ж бути закоханим, як хлопчисько… Хтось зупинився за спинкою його крісла. Янсен розплющив очі. Підхопився. Перед ним стояв Роллінг. У капітана кров ударила в обличчя.
— Капітане Янсен, — проказав Роллінг скрипучим голосом, — дякую вам за ваші турботи щодо мадам Ламоль, на сьогодні вона більше не потребує їх. Пропоную вам повернутися до ваших обов’язків.
— Єсть, — самими губами вимовив Янсен.
Роллінг страшенно змінився за цей місяць — обличчя його потемніло, очі запали, борідка чорно-рудуватою щетиною розповзлася по щоках. Він був у теплому піджаку, кишені на грудях надималися, набиті грошима й чековими книжками… «Лівою у скроню, правою навскоси у вилицю, і — дух геть із жаби…» — залізні кулаки капітана Янсена наливалися люттю. Коли б Зоя була тут цієї секунди, коли б глянула на капітана, від Роллінга лишився б лантух кісток.
— Я буду за годину на «Арізоні», — насупившись, владно сказав Роллінг.
Янсен взяв зі столу кашкета, насунув глибоко, вийшов. Перетнув вулицю, спустився до води. Гукнув:
— Човна!
Плигнув у шлюпку з «Арізони», сів до керма:
— Греби, сучі діти!
Збігши трапом на борт яхти, заричав на помічника: «Хлів на палубі!» Замкнувся на ключ у себе в каюті і, не скидаючи кашкета, упав на койку. Він тихо ричав.
Рівно за годину почувся окрик вахтового, і йому відповів з води кволий голос. Зарипів трап. Весело, дзвінко крикнув помічник капітана:
— Свистати всіх наверх!
Приїхав хазяїн. Врятувати залишки самолюбства можна було, тільки зустрівши Роллінга так, буцімто нічого не сталося на березі. Янсен гідно і спокійно вийшов на місток. Роллінг підійшов до нього, вислухав рапорт про чудовий стан судна і потис руку. Офіційна частина скінчилася. Роллінг закурив сигару, — маленький, сухопутний, у теплому темному костюмі, котрий ображав витонченість «Арізони» і небо над Неаполем.
Була вже північ. Між щоглами і реями сяяли сузір’я. Вогні міста і суден відбивалися в чорній, як базальт, воді затоки. Завила і замовкла сирена буксирного пароплавчика. Загойдалися вдалині маслянисто-вогненні стовпи.
Роллінг, здавалося,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Аеліта. Гіперболоїд інженера Гаріна», після закриття браузера.