Читати книгу - "Вибрані твори в двох томах. Том I"

але швидко переконався: як для караулу, то солдатів аж надто багато. Він не бачив, де вони дівалися під горою, бо заважали будинки й дерева, але що вони нагруповувалися саме там, ніякого сумніву не було.

Охоплений раптовою тривогою, він швидко пішов до вежі.

Андрійко спав, припавши щічкою до подушки, набитої травою. Левко Пилипович якусь хвилинку постояв над ним, почуваючи, як безкрая печаль стискає його серце.

«Синку мій любий, навіщо ти тут? — подумав він уже в котрий раз. — Коли б ти знав, як я винен перед тобою, що взяв тебе сюди!.. Синку, синку!..»

Він ледь торкнувся його худого плічка і тихо промовив:

— Вставай, Андрійку. Чуєш? Тобі треба вставати. Хлопчик розтулив очі і за звичкою одразу ж схопився на ноги.

— Що, тату?

— Здається мені, що німці щось затівають. Давай разом подивимось. Заворушилися там, унизу.

— Хіба це вперше?

— Ні, не так, як досі… Заберемо все, що в нас є, — пляшки з запалювальним, гранати. — Він помовчав трохи і тихим голосом додав: —Великий може бути бій…

Із спостережного пункту вони довго й уважно приглядались до того, що робиться внизу. Батько розподіляв обов'язки, радив:

— Якщо їх буде небагато, кулемета в хід не пускай. Бий з гвинтівки. Кулеметом тільки тоді, як полізуть купою, щоб як найбільше їх набралося. Ну, сам знаєш… І підпускай ближче, не бійся… Не сиди довго на одному місці, перебігай і не висувайся з траншеї без діла, бережи себе. Нас же тільки двоє. А головне, живим у руки не давайся… І я так само…

Він одвернувся, щоб заховати сльозу, яка так несподівано й недоречно затуманила очі, і довго дивився в далечінь, думаючи: «Хоч би не помітив Андрійко. Негарно перед ним отак. І не потрібно зовсім… Здають нерви, здають. Ну що ж я за людина, що не можу триматися? Ні, Андрійко нічого не бачив. Він не помітив. От і гаразд. Ось уже й минулося…»

Якихось особливих ознак, що готується атака, не було. До Левка Пилиповича почав повертатися спокій, і він навіть уже картав себе в думці: «Ну чого я, власне, так збентежився? Все одно рано чи пізно, оте має статися. Було б дивно, коли б фашисти лишились байдужі до вежі, яка їм не дає спокою. Та ще й після того, як від наших куль стільки їх загинуло, як ми забили їхнього коменданта…»

Зненацька глухо й важко гримнув гарматний постріл, і водночас велетенський стовп землі, каміння й металу виріс майже біля самої вежі.

— Лягай! — крикнув Левко Пилипович і притис обома руками Андрійка до землі.

Цей постріл ніби послужив сигналом для багатьох інших гармат, бо не минуло й хвилини, як заварився справжній вогняний, кипучий шквал. Снаряди ревли, вибухали й трощили каміння. Воно з лютим, гострим свистом та виттям пролітало над головами, било по землі смертельним дощем. Кілька снарядів влучило у вежу, шматуючи її старезні посивілі стіни, але більшість з них вибухала на скелі, кілька розірвалося біля траншеї, в якій лежали Левко Пилипович й Андрійко. В околишнім просторі стояв такий гуркіт, що не можна було б почути людського голосу. Та батько з сином і не розмовляли. Вони лежали, приплюснувшись до землі, і тільки поводили округленими очима.

Було ясно, що фашисти намагаються зруйнувати в першу чергу саму вежу, але кожну мить снаряд міг упасти й поряд з траншеєю або й у траншею. Навколо вежі і по всьому схилу гори стало аж темно від куряви та гару. А німці били й били з гармат, не шкодуючи снарядів і не припиняючи шаленої канонади ні на хвилинку.

Андрійкові здавалося, що оті вибухи шматують не тільки вежу, не тільки землю, а і його мозок, бо в нього вже розривалася від болю голова. Дихати стало важко, і він хапав повітря сухими губами, сухими легенями, які теж, здавалось, нагрілися в грудях.

Ця вогневиця тривала з півгодини. Видно, фашисти вирішили не тільки зруйнувати вежу та її оборонний рубіж, а й знищити у ній все живе, щоб остаточно зламати будь-який її опір.

Канонада припинилася так само раптово, як і почалася.

Уже не вибухали снаряди, не стогнала і не свистіла розпеченими осколками та камінням гора, а в Андрійкових вухах ще чувся металевий виляск, і ще тяжко болів мозок, і розколювалася на шматки голова.

Він бачив, що тато поворушив губами, щось сказав йому, але самого голосу не почув. Тоді кілька разів придавив вуха долонями. Металевий виляск начебто послабшав, і він звернувся до тата:

— Я не почув, що ти сказав.

— Он вони… — промовив Левко Пилипович і кивнув головою до підніжжя гори.

Тепер Андрійко розібрав татові слова і глянув туди, куди він показував. З двох боків одночасно, видираючись крутими схилами, хапаючись руками за каміння та за кущі, до їхніх траншей повалили німці.

— На своє місце! — хрипло наказав Левко Пилипович. — І прицільно бий. Вибирай тих, хто ближче…

Тепер у його голосі не було й сліду тієї батьківської ніжності, тієї турботливої ласки, з якими він завжди звертався до Андрійка. Навпаки, голос у нього хоч і хрипів, але був дуже твердий і, може, аж надто суворий, якщо зважати на те, що він наказує не групі бійців, а одному-єдиному своєму синові, за якого сам кожну секунду ладен був піти на смерть.

Але ота суворість, отой короткий і чіткий наказ вплинули на Андрійка, ніби подув свіжого вітру. Хлопець враз зібрався, напружився весь, наче туга пружина, і швидко побіг траншеєю до своєї вогневої точки. Він якнайзручніше примостився за бруствером і одразу ж вистрелив. Добре бачив, як темна постать у низько насунутій на лоба касці змахнула руками й повалилася на