Читати книгу - "Тарзан та його звірі. Тарзанів син"

забулися в цій безугавній боротьби за виживання серед грізних джунглів. Коракові частіше доводилося бути диким і нещадним, ніж лагідним і чутливим. Його дикі друзі також не були сентиментальні. Це єднало в битвах і на полюванні. Якщо він вишкірювався і люто гарчав на них, боронячи своє беззаперечне право на впольовану здобич, вони не мали на нього зла в серці, вони поважали його за це, — адже він умів не лише здобувати, а й оберегти здобич.

Та з Меріем він виказував лише людський бік своєї вдачі. До її ніг складалися плоди його зусиль. Здебільшого заради Меріем гарчав він на кожного, хто підходив надто близько до свіжини. Коли він мерз у дощову негоду чи відчував спрагу в посушливі дні, то все ж таки думав насамперед не про себе, а про Меріем; сам зігрівався після того, як ставало тепло їй, вгамовував спрагу тільки після неї, — взагалі, спершу дбав про неї, а вже потім вирушав залагоджувати свої власні справи.

Найкращі хутра прикрашали гарні плечі його Меріем, розкішні хутра вистилали її неповторне ложе. Запашні трави плелися довкола домівки.

Не диво, що Меріем любила свого Корака. Любила, як менша сестра старшого брата, дуже уважного і доброго. Про жіночу любов до чоловіка вона не знала.

І тепер, лежачи в негритянській хатині, вона очікувала Корака. Вона мріяла, порівнювала його з шейхом, своїм батьком, здригаючись на саму думку про старого, похмурого, сивого араба. Навіть чорношкірі дикуни не поводилися з нею так жорстоко. Вона не знала їхньої мови і тому не розуміла, чому її полонили. Вона знала, що, буває, люди їдять людей, і гадала, що її з’їдять, хоч досі від негрів їй не було ані найменшої кривди. Якби ж то знати, що сюди, в це віддалене селище, вирушив посланець із пропозицією до шейха про викуп.

Вона та й сам Ковуду не могли знати, що посланця перехопили «сафарі» Єнсена й Мельбіна. Той із звичною для тубільців балакучістю розповів усе про своє доручення чорношкірим слугам двох шведів. Вони ж, не довго думаючи, переказали все своїм панам. Щойно посланець залишив табір, як озвалася гвинтівка, і він покотився в кущі з кулею в спині.

Через кілька хвилин Мальбін повернувся до табору і сказав, що полював на доброго кабана і схибив. Шведи знали, що слуги ненавидять їх і при першій нагоді донесуть Ковуду про змову проти вождя. Шведи не настільки покладалися на силу зброї і відданість спільників, щоб наражатись на сварку з бридким старим вождем.

Невдовзі після цього трапилася пригода з бабуїнами та дивним білим дикуном, що уклав спілку з тваринами проти людей. Лише завдяки карколомній спритності та міці своїх гвинтівок шведам пощастило вислизнути від розлючених мавп, і ще кілька годин по тому оскаженілі пекельні створіння з несамовитим ревінням ущент нищили їхній табір.

Шведи з гвинтівками в руках відбивали незліченні страхітливі атаки різних супротивників, яким бракувало для звитяги лише вмілого проводиря. Час від часу двоє чоловіків помічали в лісі серед бабуїнів безволосу постать дикуна, і сама думка про те, що він може очолити напасників, наганяла на шведів жах. Вони б залюбки розквиталися з ним кулею за нацьковування бабуїнів та смерть помічників.

— Схоже, що це той самий, якого ми обстріляли кілька років тому, — сказав Мальбін. — Того разу він був з горилою. Ти його добре роздивився, Карле?

— Так, — відповідає Єнсен. — Я стріляв у нього з відстані десь так п’яти кроків. Схожий на європейця, зовсім молодий. Нічого потворного чи звироднілого, як буває в тих випадках, коли який-небудь навіжений оселиться в лісі, вештається брудний і голий, і сусіднє селище називає його дикуном. Ні, цей’хлопець іншого гатунку — і саме тому його слід остерігатися. Щойно я зібрався вистрелити, як він зник. Якщо він ще раз очолить атаку на нас, то наше життя буде під загрозою, коли не вдасться покласти його з першого пострілу.

Але білий велетень більше не керував нападом бабуїнів, і врешті розлючені звірі дали спокій переляканим «сафарі» — пішли в джунглі. Наступного дня шведи підходили до селища вождя Ковуду, де, як вони знали через бідолаху-посланця, перебувала полонянка, Вони не знали, як дійти кінця своїй мандрівці. Сил не було. В минулі роки вони долали значні відстані, силоміць забираючи данину, хоча чемністю та хитрощами можна було здобути значно більше; але тепер їм було непереливки — настільки, що коли загін прибув до відлюдного селища, то чисельність його зменшилася, а полохливість зросла.

А Ковуду, хоча й мешкав оддалік від заселеніших північних теренів, але зв’язок і контроль над низкою селищ лучив його з тубільними вождями на півночі. Посваритися з одним із них означало для шведів неминучу смерть. Північний напрямок просування до цивілізованого світу виключався. На західному — шлях перепиняло шейхове селище. На схід вони дороги не знали, а на південь її взагалі не було. Тому двоє шведів увійшли в селище Ковуду із словами миру на вустах та глибоко затаєною хитрістю в серці.

План було добре продумано. Ані слова про білу полонянку — начебто вони й гадки не мали, що вона в Ковуду. Подарунки старому вождеві, торгування за кожну дрібничку під час обміну товарами, — так неначе це єдина і найголовніша мета їхнього візиту. Адже несподівана щедрість, як правило, викликає підозру.

Під час переговорів вони розповіли Ковуду про новини в тих селищах, які вони минули, — сподіваючись довідатись тутешні. Переговори тривали довго й нудно, як усі тубільні церемонії з європейцями. Ковуду ані слівцем не обмовився про полонянку, і, попри численні подарунки та вияви уваги, було відчутно, що він хоче спекатися гостей чимшвидше. І тоді Мальбін, уже наприкінці розмови, пригадав ще одну новину: помер шейх. Ковуду помітно зацікавився і здивувався.

— А ви не знали? — спитав Мальбін. — Дивно. Десь місяць тому. Кінь потрапив ногою в нору, шейх упав з коня, а кінь на нього. Допомога наспіла запізно.

Ковуду спантеличено почухав голову. Плакав тепер його викуп за білу дівчину! Тепер вона ні до чого, хіба з’їсти чи одружитися. І раптом його осяяло. Він роздавив жука в