Читати книгу - "Дон Кіхот (Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі)"

і вона стала просити юнака, щоб він розповів без утайки, коли чув таке про неї, бо фортуна лишила їй єдину ласку — вона може мужньо переносити будь-які нещастя і до того ж переконана, що нема в світі такого лиха, яке могло б додати ще хоч краплю до її страждань.

— Я так і зроблю, сеньйоро,— відповів Карденіо,— я неодмінно скажу, що думаю, коли здогади мої справдяться, але тепер іще не час, і міркування мої вам поки що не потрібні.

— Нехай так,— погодилась Доротея,— а тепер слухайте, що було далі. Дон Фернандо взяв образ, що висів у мене в опочивальні, і поставив його перед нами за свідка наших зашлюбин. Він клявся й божився хтозна-якими словами, що візьме мене за дружину, та я впала йому в річ: нехай, сказала, добре подумає, що робить, адже отець його напевне запалає гнівом, як дізнається, що син ожениться з селянкою, його підданою; хай же не засліплює йому очі краса моя — хоч яка б вона була, то не виправдає його хибного вчинку. Як же він і справді любить мене і добра мені зичить, то нехай не перешкоджає побратися з рівнею, бо нерівні шлюби ніколи не бувають щасливі — по короткій утісі настають довгі прикрощі. Чимало я тоді йому наговорила, дечого й не пригадаю вже, та слова мої не захитали його намірів — адже купець, який не думає платити, не дуже дбає за торг і ціну. Тоді я загадалась на малу хвильку і так собі подумала: "Не я перша, мабуть, перейду заміжжям із низького стану до високого, та й дон Фернандо теж очевидно не перший, що зваблений красою дівочою, або скорше своєю сліпою пристрастю, обирає собі дружину, не відповідну до свого високого рангу. А коли се річ світова, то й не випадає мені цуратися тієї честі, що сама доля посилає; якщо навіть кохання, в якому він мене запевняє, триватиме тільки до задо-волу його жадання, все одно перед Богом я залишуся йому малжонкою. Як же я тепер одіпхну його з погордою, то він, у такому стані бувши, занедбає поштивість і візьме мене ґвалтом — і я буду знеславлена і звинувачена, бо ніхто не повірить, щоб таке могло статись без моєї вини. Як могла я довести отцю-матері, людям, що той кавальєро опинився у мене в опочивальні без моєї згоди?" Всі ці питання й відповіді промайнули в моїх думках за одну коротку мить, та найбільше, либонь, поривали мене до згуби (тоді ж я ще того не розуміла!) палкі присягання дона Фернанда, свідки, що він призивав, сльози, що він проливав, а ще приязність його та люб'язність: так ревно і щиро він кохання мені освідчував, що тут, певне, скорилось би усяке серце дівоче, таке чисте й невинне, як моє. Я покликала служницю, щоб крім свідків небесних ще й земного мати. Дон Фернандо знов почав присягатись і божитись усіма святими, які тільки є, і прирікав себе на вічне прокляття, якби мав своєї обіцянки не дотримати. Знов попустив сльози, знов почав зітхати та ще палкіше пригортати мене до себе — так ні на хвилю й не випускав з обіймів. Скоро моя дівчина вийшла з покою, я перестала бути такою, а він стався викінченим зрадником і віроломцем. День, що настав по ночі моєї згуби, надходив, бачиться, не так хутко, як бажав собі того дон Фернандо — задовольнивши жадання, ласолюб завжди поспішає покинути місце свого наситу. Тим я се кажу, що дон Фернандо поривався піти від мене якнайшвидше: перед світом іще хитра служниця (та сама, що впустила його до опочивальні) вивела його на вулицю; він попрощався зі мною і сказав мені, хоч уже не так гаряче й палко, як перше, аби я не сумнівалася в його вірності, бо клятва його тверда й непорушна; щоб же її скріпити, він ізняв в руки коштовного персня й надів мені на палець. От він пішов, а я сама лишилась, і не знаю, сумно мені було чи весело: ся несподівана подія так мене збентежила, стривожила і збурила, що я навіть не мала зваги (чи, може, просто забула) посварити служницю за те, що вона так по-зрадецькому сховала дона Фернанда в моїй кімнаті: адже я сама тоді ще надвоє думала, не знала, чи то на добро вийде, чи на лихо. Як прощалась з доном Фернандом, то сказала йому, що може тепер щоночі таким робом до мене приходити, бо я вже йому належу, і так буде доти, доки він не оголосить наших заручин. Проте він прийшов лише наступної ночі, а потім уже не появляв очей, і цілий місяць я не бачила його ніде, ні на вулиці, ні в церкві. Виглядала його, та все даремне, хоч і знала, що він у маєтку своєму пробуває і мало не щодня на лови їздить: він, бачите, дуже в тих ловах кохається. Гіркі та тяжкі були то для мене дні й години: тоді ото почала я в щирості дона Фернанда сумнитися, тоді він мені до решти зневірився, тоді, пам'ятаю, і служниця вперше почула від мене слова докору за той зухвалий її вчинок, що я раніше їй змовчала. Тоді ото довелось мені сльози тихцем ковтати та вдавати, що я весела, аби не питали в мене отець-мати, чого я сумую, аби не мусила я перед ними брехнями викручуватись. Та всьому тому настав раптом кінець: надійшла хвиля, коли я забула і за честь, і за сором, коли терпець мені урвався і думки мої потаємні наяв вийшли. А сталось воно через те, що незабаром у селі нашому поголос пішов, ніби дон Фернандо поїхав до сусіднього міста і одружився там із одною напрочуд гарною панянкою, дитиною шляхетного роду, проте не настільки упосадженою, щоб мала на такого вельможного жениха вповати. Славили люди, що звати її Люсінда, а при шлюбній церемонії сталися там, кажуть, дивовижні речі.

Почув Карденіо ім'я Люсінди — і плечі йому стенулись; закусив губу, насупив брови, а з очей так і ринули струмені сліз,— та Доротея вела свою оповідь далі:

— Як дійшла ця смутна звістка до мого слуху, то серце моє, замість захолонути, таким шаленим гнівом запалало, що я ладна була вибігти на