Читати книгу - "Оріноко"

167
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 88 89 90 ... 119
Перейти на сторінку:
іншого, захоплююча, нічим не стримана гра найяскравіших кольорів. Маски й одяг танцюючих були зроблені переважно з пташиного пір'я. Отже, все різноманітне багатство тутешньої природи грало, блищало перед нами невимовною пишнотою кольорів, чаруючи людське око і розум.

Коли я звернув на це увагу своїх товаришів, дорікаючи їм за те, що на догоду огидній душі негідника Карапани мусило загинути стільки чудових створінь — лісових пташок, старшини з чемним співчуттям визнали слушність мого зауваження, але розвели руками на знак своєї безпорадності. А Які — вождь роду аракангів кинув напівжартома, напівповажно:

— Як бачиш, така вже доля птахів. Люди їхні вороги.

— Вороги птахів? — здивувався я.

— Так, — відповів він з хитрою усмішкою. — Вони дуже дошкулили людям.

— І ти говориш, що ці птахи в чомусь винні? Дивно слухати таке від тебе, Які!

— Бо це і є дивна річ. Якщо слухатимеш, я можу тобі розказати.

Він підсів ближче до мене, зайнявши місце майже перед Лясаною. Довго потирав рукою уста і бороду, збираючись з думками. Потім сказав:

— Наш рід походить, як тобі відомо, від птахів араканг. Ти бачив уже не одну аракангу і захоплювався її чудовим вбранням. Це найбільша з наших папуг. Пір'я у неї багряне, як свіжа кров, а крила голубі, як блакить найчистішого неба. Цей наш родовий птах — найсміливіший, а як він це довів — послухай.

І Які розповів мені таку легенду.

У далеку давнину життя було просте, всі птахи були однаково сірі, а люди вважалися однією родиною із звірами й птахами і жили з ними в братній згоді. Та у всіх був один спільний страшний ворог — велетенський водяний змій, справжня потвора з дуже барвистим тілом і жахливою ненажерливістю. Він виповзав на землю з водяного мороку і чинив страшне спустошення серед звірів та людей, пожираючи все, що потрапляло під його пащу.

Нарешті настав край терпінню і виникла відчайдушна думка вбити злочинця. Але то був, як я вже сказав, велетень, непереможний силач, хто б же зважився перший на таку справу? Такий сміливець мав одержати в нагороду прекрасну шкуру змія, але кожний боявся за свою власну шкуру і не поспішав її втратити. Люди дивилися на звірів, звірі на птахів, усі хитро заохочували одно одного, але кожний боявся починати першим. Соромно було дивитись на таку нерішучість і слухати боягузливі викрути кожного.

Нарешті хоробра папуга араканга не стерпіла сорому і дала згоду.

— О араканго, — підлабузиицьки закричали орли і яструби, — ти маєш міцний дзьоб, ти найбільш підходиш для такої справи, ти героїня!

— Хоробра араканго, — поквапно додали люди, — ти здобудеш собі вічну славу!

Отак вихваляли пташку, підносили до небес, кадили їй, славили її, щоб тільки вона перша йшла на змія. Але вона б пішла й без цього, бо у неї було мужнє серце.

Араканга дочекалася, коли потвора спала не дуже глибоко під поверхнею води, взяла в дзьоб стрілу, прикріплену до кінця довгого шнура, набрала в легені повітря, пірнула і встромила стрілу глибоко в тіло потворі. Натовп, яким зібрався па березі, почав з усіх сил тягнути за линву і витягнув змія, а тоді всі гуртом кинулися на ворога і затовкли його.

Ось він і лежав біля їх ніг, блищав усіма барвами райдуги, неначе оздоблений дорогоцінним камінням. Усі дивилися на змія жадібними очима, а найжадібніше — люди. Люди, забувши умову, хотіли привласнити собі пишну шкуру змія, і, коли араканга натякнула на нагороду, вони закричали на неї:

— Як же ти, птах, зрушиш таку важку шкуру величезного змія? Залиш її нам, нам, сильним, а сама йди геть!

Але араканга не думала відмовлятися від нагороди. Вона покликала багато інших птахів на допомогу: їм гуртом вдалося заховати здобич у небезпечному місці. їх супроводжували прокльони розлючених людей і голосні погрози.

Птахи, як відомо, до тієї пори мали одноманітне сіре пір'я. Здобувши шкуру змія, вони подерли її на дрібні шматочки, і кожний рід справедливо одержав одну чи кілька частинок для прикраси. Ось тому птахи тепер і мають барвисте пір'я, а найяскравішими є араканги, бо цей птах, мабуть, дістав найкращі шматки шкури змія.

Але жорстокі люди не забули своєї злості і довго ще мстили птахам, переслідуючи їх на кожному кроці. Навіть тепер, хоч давно вже забуто почуття помсти, мисливці завзято полюють па птахів і, коли побачать якого з них, насамперед подумають, як би його зловити.

— Отак-то, — кінчив Які, показуючи на сотні барвистих пір'їн, що вкривали маски танцюючих, — отакі, Білий Ягуаре, наслідки тих давніх геройських, але сумних подій. Ось вони перед твоїми власними очима; птахи мають яскраве пір'я, а люди завзято вбивають їх. І ми, люди з приязного для птахів роду аракангів, навіть ми не в силі їх стримати…

Які вмів добре розповідати: всі під наметом з цікавістю слухали, хоча, напевно, стара легенда була їм відома. Коли він закінчив, настало приємне пожвавлення, а Манаурі наказав принести кашірі прополоскати горло, хоч справжнє пияцтво мало початися завтра, після закінчення мукуарі.

Манаурі з дивною, якоюсь багатозначною хитрою усмішкою, щораз частіше поглядав на Лясану і на мене, потім промовив:

— Сьогодні ми переживаємо урочистий день двох наших друзів, але Лясана дуже просила, щоб день цей був якнайскромніший, без звичайних обрядів — і я погодився. Чи добре я зробив, що погодився?

— Напевно, ти хотів би нам вчинити мурашковий суд? — глузувала Лясана задирливо.

— Ні, не зовсім так, хоч трохи церемонії не завадило б.

— Пам'ятай, вождю, — перебила жінка, — що він чужий, наші церемонії не для нього.

— О, а хіба ти не бачила, як хвилину тому він сам вискочив до мукуарі і чудово відтанцював? Хіба ж він чужий?

Так, я відтанцював своє, чужим не був, це навіть Лясана мусила визнати. Але Манаурі і не наполягав, перейшовши на іншу тему. Він був трохи якийсь загадковий і заявив, що й він би хотів почастувати нас оповіданням. Ось воно.

Великий

1 ... 88 89 90 ... 119
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Оріноко», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Оріноко"