Читати книгу - "Дороги, які нас вибирають, Юрій Михайлович Мушкетик"

наприклад, бджоли, мурахи – очевидна програма), з одиничок, і справжній, і віртуальний, паралельний; живи я «там», той би світ був істинним, а цей – віртуальним, у нашому світі риби, люди, комахи – виконали програму і гинуть; одинички – умовні й водночас все – політ планет, буяння природи, інтелект – в наявності, в одній програмі, ми всі кінечні, в безкінечній програмі.

І в нас кудись лине енергія, душа, кудись, для чого, може, вони і є живлючою речовиною. Програма ж не помирає? Тоді існує безсмертя. Чиє?

А в принципі – пізнати не дано, і лізти туди не треба.

Від гусячого пера до комп’ютера.

Все омріяне збувається тоді, коли воно вже непотрібне.

Мабуть, людина ніколи не була така самотня, як нині. Дикуни жили гуртом. Колись у селах – громадою. А зараз? Держава неначе й не тиранує, але й не захищає і не згуртовує. І в селі всі нарізно. Партії – це зграї по спільному здобуванню харчу. Здобув – і в свою нору.

Європа катастрофічно старіє. Навіть така в недавньому жвава країна, як Франція, не можє звести кінці з кінцями. Суспільство скрізь розпорошене, закони примарні, майбутнє темне.

Впродовж XVIІІ–XІХ століть ми були відрізані від світової філософії, не акумулювали її в себе, й тепер це відбивається на всій нашій літературі, на науці, ми робимо маленькі відкриття відкритого раніше.

Вигадані письменниками світи, де все відбувається й нічого не відбувається; моря, люди, світи людей не існують у реальності, адже це – сон. Сон – відображення реальності чи повністю химера? З нічого і сон не насниш. З чогось воно прийшло. Мета? Мета цього? Є вона чи немає? Коли є, і коли немає? І коли хтось схоче скласти уявлення про наш світ, з чого він його складе?

Усі наші класичні письменники були ідейними. Речниками української ідеї. Саме вони і втримали на своїх плечах хоч таку Україну – постріляну Україну. Молодші брати наші: підтримайте їх.

Вчора я забрав з батьківської хати єдину річ на пам’ять – мідний безмін. Либонь, ще ХVІІІ століття – важить на фунти. Скільки ним переважено жита, пшона, іншого збіжжя. І думаю: взяти б і переважити на землі добро і зло, любов і ненависть – чого більше? Так мало любові.

Росіяни весь час вкоріняють думку, що Росія і Україна – сіамські близнята, в них спільна кровоносна система, легені та серце. Якби саме вони розокремлювали цих близнят, то вони б одному, Росії, залишили серце і легені, а друге безжально відітнули ножем.

Сім’я – це пекло і рай водночас.

Народ бідує. У селі в декого три рази юшка на день, жирують плутократи. Жирують примітивно. У мене знайомі багатії. З десяток машин. Казав багато разів: з’їздіть туди або туди, подивіться свою землю, ось зовсім близько Качанівка, поруч. Європейського рівня дендропарк Тростянець. Ось у Чернігові знамениті первозданні собори. Де там. Кожен вечір смажать шашлики й жеруть, жеруть. У дітей дорогущі іграшки й немає путніх книжок. А це ж їхні наступники.

Бізнес – гроші, гроші, гроші, це поспіх, це поглинає спокій, красу, естетичну насолоду, які стають нікому непотрібні та роблять людину убогою.

Скільки великих людей починають дорогу славно, і коли вона рано обірветься – лишать по собі добру пам’ять (Спартак, Разін…). А скільки проходять в славі, а яка її ціна? Того ж Наполеона. За що він воював? Що доброго зробив? І – Македонський, на початку, коли воював, щоб захистити Грецію, Македонію від персів – так, а далі… і навіть нинішні Єльцин, Кравчук. Спочатку ніби щось було в їхній діяльності добре.

Люди думають, що це вони винайшли і водять поїзди, кораблі, літаки, а це було задумано бозна-коли. Тобто не конкретно задумано, а прокреслено шлях. Шлях еволюції. Хтось створив людину, і то в Євангелії правда, що створив за образом і подобою своєю. Інакше він не міг створити. А щоб воно жило і розвивалося – еволюціонувало. І воно, либонь, буде еволюціонувати. Тут, на інших планетах. І поки що істинного шляху ми не бачимо. Може, це й буде отой штучний інтелект, а може, він створить щось інше. Все це в тому випадку, якщо людство не перекреслить само себе. Але й тоді все почнеться спочатку.

Тиск старості. Єдина в мене радість – онук, в надії, що він виросте розумною, порядною людиною. Оце моє щастя! Вчора він сказав: «Ти знаєш – я український патріот». Дай Боже!

Колишні диктатори – Сталін, Хрущов – були дикі й дико керували культурою. Нинішні просто плюнули на неї, вони її бояться і вважають, що вона їм непотрібна, а на свій слід в історії їм також наплювати.

Запрошують у Форос вітати президента з шістдесятиріччям. Але з чим вітати? Які набутки, які досягнення? Не хочу ґвалтувати совість – не поїду.

08.99.

Жарт: Довгий човен – чоловік на десять, по п’ятеро спинами, ті гребуть туди, ті туди. Наша держава, наш поступ.

Згадую тодішню свинарку: руки витягнені тачкою до колін: жом, гній. Уже все забуто: «Тоді була жизнь».

Брати по розуму.

А брати по дурості?

Батько його ще з древлянських смолокурів і від нього тхне смолою увесь вік, материн рід увесь від часів Милуші мочив у Совиному болоті коноплі і тіпав на терниці, ще Боян грав їм на бандурі і пізніше бандуристи також. А мобілізували його до армії, поганяли по плацу бігом і плазом на животі, наліпили на погон дві лички, або на «стройке комунізма» зробили комсомольським бригадиром і воно, приїхавши в село, уже «нє понімаєт» батька смолокура і матері пряхи, і сусідів, і «штокаєт» і «какаєт» і все рідне йому «навозом тхньот».

Росіянин ні з-за чого доведе себе до істерики, розпанахає на пупі сорочку, ударить заступом чи ломом, він алкаш і ніщо, ледар і дурило, одначе йому за всю історію вщепили в мізки, що він вищий від усіх інших, привили зневагу до всіляких «полячішек», «італьяшек», «америкашек», а чукчі та всі інші – просто предмет насмішок, «чурки». І він у тупості своїй вірить у те. В той же час у війську Єрмака не було жодного росіянина, самі інородці, чужими руками гребли вогонь.

Всього лиш гарних колосків було у совітській країні, оті, що на гербі. І щоб було добро!

Широкая русская душа. Сидять за столом, обнімаються, співають «Бєжал бродяга с Сахаліна» та інші пісні такі ж улюблені. За мить луплять один одного: «В харю єго», «Ключом гаєчним», «Бутилкой». А далі знов: «хлєбом кормілі крестьянки мєня, парні