Читати книгу - "Сім'я у борг, Олександра Багірова"

Розділ 82

- Пішли до хати, - насувається на неї. Не хоче торкатися, гидко.

- Неее, - мотає головою.

- Чого ж? Боїшся, як би я там кого не зустрів?

- Це не твій дім! Я забороняю! - верещить, награно, голосно, явно щоб хтось почув.

Стас продовжує наступати, мачуха відступає.

- Чимось налякана, Томо? - скалиться.

- Не твоя справа! - штовхає його в плече, - Скільки ти ще будеш мені псувати життя? Провалюй, а! У тебе нічого на мене нема! Нічого! - репетує, бризки слини летять йому прямо в обличчя.

Стас морщиться, ніби його торкнулося щось мерзенне, та забруднило його так, що тепер буде дуже складно відмитися.

Вона не вгамовується, наступає, вдаряє його по щоці, сипле прокльонами.

- Вгамуйся, - хапає її за руку, трохи вище ліктя, і тягне за собою. Ігнорує опір.

- Що ти твориш, мерзотник?

- Де вона?

– Хто? – затихає, очі перелякані.

Стас відпускає Тому, оглядає кімнату за кімнатою. Порожньо. Лише перелякана прислуга.

- Втекла. Через запасний вихід, так?

- Що ти несеш, недоумку! - видихає з полегшенням.

- Хто вона тобі, Томо? Яка її роль у цих мерзенностях? Вона була тут, коли я прийшов. Тобі подзвонили, ти побігла рятувати дочку, а її залишила.

- Не розумію про що ти? - дивиться на нього, як на пусте місце.

- Про Анастасію, так звану матір Олени.

- Не знаю такої.

- Концерт закінчено, Томо, - дістає мобільний і тикає їй під ніс. – Твоя дорога Слава сяде. Вона попалася на місці злочину. Багато чого вже встигла розказати. І жоден адвокат їй не допоможе. Я її закопаю, на неї навісять навіть те, чого вона не зробила. І повір мені, я зроблю все, щоб кожен день за ґратами був для неї гірший за попередній.

- Ти не посмієш! - губи тремтять, - Вона твоя сестра!

- А ви посміли розпоряджатися моїм життям? Плести свою брехливу павутину, чому мені не відповісти тією ж монетою.

Дивиться їй у вічі. Тома блідне.

- Стас! Ти чудовисько! Пекельна істота, народжена тією брудною жінкою! – хапає його за комір сорочки, чіпляється так, що тканина тріщить.

З огидою відштовхує її від себе, мачуха вдаряється в стіну.

- Не смій ганьбити ім'я моєї матері, яку ти й вбила.

Вона стискає шматки тканини від його сорочки в кулаках. В очах блискавки.

- Нема доказів. Нічого немає!

- А мені вони не потрібні, - посміхається і підходить ближче. - Ти сама поїдеш дополіції і все розкажеш. А перед цим перепишеш все своє майно, включно з цим домом на мене.

- Ти точно псих, Стасе, - закочує очі і регоче, як у припадку.

- Твоє брудне майно мені не потрібне. Я все віддам до дитячих будинків. Але тебе я залишу жебрачкою. Щоб навіть коли звільнишся, дуже-дуже нескоро, ні копійки за душею не було.

- Катуватимеш мене?

- Ні, Томо. Я даю тобі шанс полегшити долю своєї дочки. Або ти сама все розповідаєш, або Славу закопають. Вона ніколи не вийде.

– Костя цього не допустить! Він любить мою дочку! - голос зривається.

- Він перший і закопає, а як ти знаєш, зв'язків у нього достатньо. Свій крок від любові до ненависті Костя зробив, і тепер він прагне помсти.

- Мені потрібний Костя! Я хочу з ним поговорити! Він мене вислухає!

- Ти говориш тільки зі мною. Зараз підписуєш папери, і ми їдемо в поліцію, а там ти щиро співаєш. І тоді Слава отримає деякі послаблення.

- Ти мені дякувати повинен! А не погрожувати! І Костя теж! Я про вас ідіотів дбала!

- Дякувати? - в Стаса вже терпіння на межі.

- Я позбавила тебе від Торі! Дівка надто багато про себе думала, зазналася. Я її породила, я її знищила, – посміхається своїм спогадам. Зараз вона схожа на ненормальну.

- Ти влаштувала аварію?

- А хто ж ще. Але довести ти не зможеш. Я потрібна тобі Стасе, нехай я не була матір'ю в повному розумінні цього слова, але я дбала про вас, - підходить до нього заглядає у вічі. - Все ще можна виправити, давай забудемо образи!

– За що ти її?

- Вона грала у свої ігри за моєю спиною.

У коридорі лунають крики.

- Що там відбувається? - Тома знову змінюється в обличчі.

- Зараз розмова піде веселіше, - у дверях з'являється Костянтин, який тримає Анастасію за шию. Слідом заходить Богдан.

- Костя, синку! Тут якесь непорозуміння! – намагається вдягнути маску дружелюбності Тома. Тільки її видають очі, сповнені жаху, якими вона дивиться на Анастасію.

– Перехопили її, коли вона намагалася втекти, – повідомляє Богдан.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍