Читати книгу - "Невситимі, Анна Мавченко"

- І що ж? – затамувала подих.

- Першим ключем був клинок, зроблений із вістря священного списа, котрим колись, ще до зради, орудував Люцифер. Цей клинок прозвали Межорментаром, що в перекладі з мови богів означає «той, що розтинає вимір». Зброя, точніше первинний її варіант, як і все суще, була створена Вічністю й Хаосом і наділена частинкою їх енергії. Саме ця її особливість і стала в пригоді нечистим. Беліал, побоюючись втратити єдиний шлях до світу живих, у пекельних кузнях Геєнни створив невеличку золоту скриньку з подвійним дном, використавши залишки колись божої зброї. Це гарантувало збереження його творіння після настання абсолютного кінця, що в результаті й сталося. Верховний жрець прорізав дно скриньки Межорментаром, витворивши новий таємний портал. І зачаклував артефакт так, що відкрити його зміг би лише той, у кому схована велика темрява. Або ж істота, достатньо слабка, щоб підкорити її розум.

- Хочеш сказати, Сонцесяйний зробив це? – здивувалася.

Кіпріан кивнув.

- І додам, що зробив це задовго до того, як проголосив себе єдиним архонтом. Він знову відчинив демонські ворота до нашого світу та поклав початок нескінченним війнам, щоб пізніше скористатися цим і отримати безмежну владу.

- А що ж боги? – насупилась.

- Їх більше немає в нашому світі. Вони мертві. Всі, до одного. Ми – остання надія людства.

Я здригнулася, ні на мить не повіривши словам чужинця, котрий говорив навіть не безглузді нісенітниці, а цілковиту неймовірно неймовірну маячню. Боги не могли померти. Вони ж безсмертні…

- Безсмертних можна вбити, – наче прочитавши мої думки, продовжив Кіпріан. - Їх же зброєю. Священним творінням Одвічних. Якщо воно здатне прорізати світи, то й спроможне розітнути ядро божої енергії. Саме це й зробив Люцифер, щойно його колишні брати й сестри зійшли на землі людей з метою знищити скриньку Беліала.

- Якби це було правдою, світ перетворився б на пекло…

- Він близький до цього. Просто сучасні люди не настільки дикі, як попередня цивілізація. Дехто досі вірить у Померлих, а хтось напряму звертає молитви до Вічності й Хаосу. Власне, саме вони не дають світу вкінець скотитися у прірву. І саме вони знову звели нас, щоб ми покінчили з цією невситимою сараною раз і назавжди.

- Я не можу повірити тобі, – істеричне. - Це надто фантастична вигадка…

- Ти вже в це віриш, – не погодився зі мною Кіпріан.

І я чомусь змовчала. Не хотіла перечити, але й погодитися не могла, бо це б означало, що я визнаю те, чого не бачила на свої очі. Те, що говорить мені ватажок повстанців, до того ж виходець із земель дикунів. Те, в підтвердження чого не має жодних фактів чи явних доказів. Те, що цей світ іще божевільніший, ніж я думала до цього.

- Я тобі ні на йоту не вірю.

- Годі дивитися на світ крізь рожеві окуляри, усвідом нарешті правду, якою би бридкою вона не була, – розізлився чоловік, звівшись на ноги. - Від того, хочеш ти цього чи ні, реальність аж ніяк не зміниться. Ми з тобою не обирали собі долі, але так склалося, що за нас це зробили Одвічні. Тож тепер ми мусимо виконати своє призначення. Інакше ніколи не матимемо спокою. Повір, я знаю, про що кажу.

Він мав рацію – і це мене невимовно дратувало. Я до останнього можу вдавати, наче не вірю сказаному, але сама до цього побачила й почула достатньо, щоби впевнитися: демони реальні, їх загроза теж реальна, і світ як ніколи потребує втручання вищих сил. Прикро тільки, що на цю поважну роль обрали нас із Кіпріаном. Не знаю, як він, а я точно не готова до такої відповідальності. Мене плющить від одного лиш усвідомлення, що ми по шию в лайні.

Як же добре було жити в незнанні! Як же зручно було ігнорувати страшну правду! Проте наслідки цієї недалекості – надто важкі й розпачливі…

- Подумай до завтра над моїми словами. Вранці я прийду по тебе, а вже опівдні, якщо пощастить, ти побачиш свого коханого пса, – Морок клеймив коротким недоречним поцілунком мою голову й посунув до виходу.

- Він обере не мене, – повторила я зморено. - Не мене…

***

Туманні острови сьогодні аж ніяк не відповідали своїй назві. Вигляд на південні околиці Восьмої префектури відкривався просто пречудовий, навіть море ліниво колисало води дрібними повільними хвилями, наче вирішило стати мовчазним спостерігачем чогось невимовно трагічного й небезпечного. То було затишшя перед бурею. І не природною, а людською. Брати Мороку повстали проти сліпих рабів демонів. Ми стояли на порозі епохальної події – тієї, що неодмінно змінить увесь світ. От тільки мене брали глибокі сумніви щодо того, чи на краще.

- Не переймайся, моя люба бунтарко. Це скоро скінчиться, – підморгнув мені Кіпріан, заховавши свій натертий до блиску меч у піхви.

- Та пішов ти! – побажала щиро й відвернулася.

- Колючка! – прозвали мене насмішкувато й повністю позбавили уваги, котра миттю перемкнулась на одиноку постать, що виросла на протилежному березі моря.

- Рейван… – прошепотіла я, відчувши, як стискається моє серце.

Воно боліло від почутої нещодавно гіркої правди та не менше пекло від страху за коханого чоловіка. Хай там що, я покохала його так, як ніколи до цього нікого ще не кохала. За його турботу, за його щирість, за його мужність… Терпкі поцілунки, ніжні обійми, солодкі погляди… Адже все це було правдою. Правдою, котра, втім, ховала під собою страшну брехню.

Чи змогла б я пробачити?

Гадаю, що ні. Адже кохати – означає бути щирими й відвертими до кінця, підтримувати одне одного за будь-яких обставин і цінувати партнера понад усе на світі. Кохання – справжнє кохання – почуття дорожче золота й усіх діамантів планети, воно понад життям і смертю, понад добром і злом, понад правильним і неправильним. Це найвище людське досягнення, найщедріший дарунок богів; наука, яку не пізнати розумом – лише серцем і душею. А наші стосунки – далекі від цієї чистоти. Надто багато правил ми порушили.