Читати книжки он-лайн » Любовне фентезі 🧝‍♀️💘🗡️ » Монстр серед монстрів, Марія Власова

Читати книгу - "Монстр серед монстрів, Марія Власова"

123
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 88 89 90 ... 97
Перейти на сторінку:

"Тепер я не зможу вбити тебе, дружино!" - ось що сказав мені монстр після нашого поцілунку і моєї першої спроби його вбити.

Не зможу тебе вбити...

Що якщо він не зможе мене вбити не через одруження? Сумніваюся, що в них насправді є таке правило, чи традиція. Що як причина його слів зовсім інша і куди простіша? Відчуваю я, значить, те саме, що відчуває він, так сказав Маратик. Але права рука монстра теж кровоточила, як і моя. Значить, не тільки відчуваю, а й отримую по повній програмі. Як інакше пояснити те, що монстр з'явився в кабінеті одразу ж після того, як я поранила руку?

" Думаєш, чому він кинувся за тобою в охоплене полум'ям поле?" Від безмежного кохання з першого погляду? Отямся, монстр не вміє любити!" - казав ще Маратик, і ось тут бере початок моя божевільна теорія. Що як той ритуал, що проводив заступник над напівмертвим монстром, зв'язав нас монстром міцніше, ніж звичайний шлюб? Що якщо ми тепер пов'язані тілесно? І та фраза Маратика означає, що монстр справді відчув, що мені боляче і тому прилетів по мене? Що якщо ми пов'язані до такої міри, що варто мені поранити себе, рана з'явиться і в нього теж? Тобто на полі він кинувся за мною, бо трясся за свою шкуру, як і натякав Маратик? І якщо помру я, то він теж помре? Адже це пояснює його раптовий інтерес до моєї скромної персони, його слова про одруження і те, що він не може мене вбити.

Так, видихнула трохи від шквалу геніальних теорій і згадала, що просто сільська дівчина з розумом доярки. Нафантазувала тут, плани якісь придумала. Занадто безглуздо все це, та й навіщо Маратику так підставляти начальника? Він же його боїться і, якби це було правдою, давно б мене прирізав. Та не може цього бути, маячня, якась маячня! Злегка посміхаюся, а потім різко б'ю босою ногою по решітці. Відчуй це, гад! Скрикую від болю і стрибаю на одній нозі довгі пів хвилини, поки не звалююся назад на свою лежанку.

- Любаво, я розумію, тобі довелося багато чого пережити, - дивною інтонацією почала говорити Настасія. - На багато що довелося піти та багатьом пожертвувати, щоб дістати плани...

- Які виявилися приманкою і дезінформацією для нас, - похмуро перериваю її, не зовсім розуміючи, про що вона говорить.

- Я розумію, але й у нас не дурні люди сидять. Про падіння Ледвіги ми дізналися ще два місяці тому, у день повалення попереднього Хана. Думаю, генерали здогадалися про підміну і готують вирішальний удар. Не все ще втрачено, пам'ятай про це, як і про сестер. Що б не зробив із тобою той монстр, він поплатиться за це. Я обіцяю тобі.

Тільки тепер розумію її інтонацію, про що вона взагалі говорить. Настасія думає, що монстр над мною поглумився. Можу зрозуміти, з чого вона це взяла, і її неприховане співчуття, але розібратися у своїх почуттях не можу. Я не відчуваю себе тією, над якою ледь не поглумилися. Я не жертва, скоріше та, що ледь не зробила фатальну помилку.

- Усе, що я хочу, це бути з сестричками, - вимовила втомлено, з гнітючим відчуттям відрази до самої себе. - Настю, давай просто повернемося додому?

- Якщо цей дім ще є, реготушка, - підхоплює мій настрій чаклунка, найімовірніше, як і я, подумки згадуючи рідні краї.

- Реготушка? - неуважно перепитую її.

Думати про те, як там мої рідні й чи мають, що поїсти та дах над головою, надто тяжко, одразу долають переживання.

- Скільки тебе пам'ятаю, ти весь час сміялася, що б не трапилося, - чую, як подруга усміхається з легким зітханням. - Як у тебе так виходить: не здаватися, навіть коли справи зовсім кепські?

- Батько казав, що це все через мою дурість, - теж усміхаюся, підперши підборіддя колінами.

- Зізнаюся, я теж раніше поділяла його точку зору, - засміялася вона. - Побувавши на війні, побачивши всю гидоту і бруд, що є у світі, втрачаєш здатність вірити в краще. Ти її не втратила, у цьому, мабуть, твоя найбільша проблема. Людям не можна довіряти, нікому і ніколи.

Остання фраза виразно прозвучала з натяком, тож мимоволі зіщулилася. Що вона ще собі надумала? Що я з монстром зв'язалася? Так і знала, варто було все розповісти, і вона б одразу вирішила, що я переметнулася.

- А я і не довіряю, - скривджено насупилася, - а вважаю за краще сподіватися на краще і не впадати у відчай. Це різні речі.

- Так, трохи надії нам би не завадило, - погоджується Настасія, задзвенівши кайданами.

- То ми зможемо вибратися звідси сьогодні? - переводжу тему розмови на більш нагальну.

- Від мене це не залежить, - похмуро відповідає мені вона, а потім замовкає від скрипу дверей у підземелля. Хтось спускався до нас.

Визирнувши, побачила двох - Айгуль із невеликою срібною тацею в руках і Маратика, що йде за нею слідом. Друга дружина монстра підійшла до моєї камери та, після короткої затримки, вклонилася мені, ледь не впустивши з таці невеличку тарілочку, але розливши воду з неї на тацю. Заступник також підійшов до моєї камери й відчинив її великим старим ключем, після чого кинув у мене чобітьми. Можливо, я б в іншій ситуації й образилася на нього, але це були мої чоботи! Ті самі, які після цих жахливих капців я й не сподівалася побачити.

- Хатун, - ніяково покликала Айгуль, а я ледь не стрибала від радості, одразу ж одягаючи чоботи на ноги. - Пані, як ваша рука, болить ще? Може спочатку перев'язати руку?

1 ... 88 89 90 ... 97
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Монстр серед монстрів, Марія Власова», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Монстр серед монстрів, Марія Власова"